92 
— І скільки ж це може вийти? — повільно запитав Джонні, стискаючи руками бильця крісла. У правій скроні ритмічно пульсувала вена.
— Тридцять тисяч на рік у перші два роки, — відказав Діс, — А як здобудете популярність, цю цифру можна й переглянути. І ще одне. Всі наші екстрасенси мають свою певну галузь. Як я розумію, у вас добре йде контакт з предметами. — Діс мрійливо примружив очі. — Отож я вже бачу регулярну рубрику, скажімо, навіть двічі на місяць — не закопувати ж у землю таку вдалу знахідку! Джон Сміт запрошує читачів «Всепроникного погляду» надсилати особисті речі на парапсихологічне дослідження… Або щось таке. Ми, звісно, попередимо, що і речі слід надсилати недорогі, бо назад ми їх не повертатимем. Але ви не повірите, які є придурки, дай їм бог здоров’я. Ви б рота розкрили з подиву, якби побачили, що вони часом присилають. Діаманти, золоті монети, обручки… І ми можемо обумовити в угоді, що всі надіслані речі переходять у вашу власність.
Перед очима Джонні попливли тьмяно-червоні плями.
— Люди надсилатимуть речі, а я забиратиму їх собі. Ви начебто так сказали?
— Саме так. І ніяких проблем. Треба тільки внести відповідний пункт в угоду, щоб усе було законно. Ще трохи підливки до картопляного пюре.
— То припустімо, — мовив Джонні, намагаючись говорити рівно й спокійно, — припустімо, мені… стукне щось у голову, як ви висловлюєтесь, і я подзвоню й скажу, що тридцять першого вересня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року президента Форда уб’ють… Не тому, що я це передчув, а просто мені стукнуло в голову.
— Ну, як відомо, у вересні тридцять днів, — сказав Діс. — Але загалом ви, по-моєму, точно вхопили суть. Ви широко мислите. Це добре. Ви не повірите, як обмежено мислить більшість цього люду. Неначе бояться простягти руку до грошей, що лежать напохваті. Один з наших екстрасенсів, Тім Кларк з Айдахо, два тижні тому написав нам, що на нього зійшло осяяння: наступного року Ерл Батц змушений буде піти у відставку. Ви мені, звісно, вибачте на слові, але кому це, розтуди його, треба? Хто такий Ерл Батц для американської хатньої господарки? А от у вас, Джонні, добрі струми. Ви наче створені для цього діла.
— Добрі струми… — промимрив Джонні.
Діс запитливо дивився на нього.
— Вам що, недобре, Джонні? Ви трохи зблідли.
Джонні думав про жінку, яка надіслала йому шарф.
Мабуть, вона теж читала «Всепроникний погляд».
— З вашого дозволу, я спробую підбити підсумки, — мовив він. — Ви платите мені тридцять тисяч доларів на рік за моє ім’я…
— І фото, не забудьте.
— …за моє фото і кілька колонок, написаних за мене іншими. А також за рубрику, де я відповідатиму на запитання власників надісланих речей. І як додатковий приварок зможу забирати всі ті речі…
— Якщо юристи це зумовлять.
— …в свою особисту власність. Така суть угоди?
— Це тільки голий кістяк, Джонні. Ви собі не уявляєте, як у цьому ділі гроші пливуть до грошей. Через півроку ваше ім’я знатимуть усі, і тоді перед вами відкриються безмежні перспективи. Участь у телевізійних шоу. Зустрічі з шанувальниками. Лекційні турне. Ну, і, звісно, книжка, виберете собі якого захочете видавця, вони на екстрасенсів кидають шалені гроші. Он Кеті Нолан почала з такої ж угоди, а тепер загрібає більш як двісті тисяч на рік. Ще й заснувала власну церкву, і податкові органи не можуть підступитись і до цента з її грошей. Вона своєї нагоди не промине, наша Кеті. — Діс, широко всміхаючись, нахилився вперед. — Кажу ж вам, Джонні, безмежні перспективи.
— Я бачу.
— Ну? То що ви про це думаєте?
Джонні й собі подався вперед, до Діса. Однією рукою ухопив його за рукав новісінької сорочки, а другою — за комір.
— Гей! Що ви собі в біса…
Джонні міцніше захопив тканину сорочки обома руками й притяг Діса до себе. За п’ять місяців щоденних фізичних вправ він добре нагнав м’язи.
— Ти питаєш, що я думаю, — промовив він. У голові починало гупати й ломити. — Я тобі скажу. Я думаю, що ти упир, гробокоп, пожирач людських мрій. Я думаю, тобі місце на каторжних роботах. Я думаю, твоїй матері слід було померти від раку другого дня по тому, як вона тебе понесла. І якщо є пекло, я сподіваюся, що ти в ньому горітимеш.
— Не смій так розмовляти зі мною! — заверещав Діс, наче торговка рибою. — Клятий псих! Забудь! Забудь усе, що я тобі казав, дурноверхий бевзь, мужва! Тобі давали таку нагоду! Ще рачки приповзеш, та буде пізно!..
92 
