286 
— Чому мама плаче? — запитала Джуді голосом, у якому вчувалося, що вона сама на грані того, щоб заплакати.
— Я не плачу, — сказала Лінда, витираючи очі. — Ну, хіба трішечки. Бо я така рада бачити вашого тата.
— Ми всі раді його бачити! — вигукнула Дженілл. — Тому що мій тато — ВІН БОС!
— Це для мене новина, — здивувався Расті й поцілував Лінду в розтулені губи, міцно так її поцілував.
— Ой, вони розкритими ротами цілуються! — захоплено вигукнула Дженілл, а Джуді прикрила собі долонькою очі й захихотіла.
— Ходімо, дівчатка, гайда на гойдалку, — покликала Джекі. — А потім переодягнетеся і підемо до школи.
— Я ХОЧУ ЗРОБИТИ СОНЦЕ! — заверещала Дженілл, побігши першою.
— Школа? — перепитав Расті. — Насправді?
— Насправді, — кивнула Лінда. — Заняття у класах початкової школи на Іст-стрит. Триватимуть по півдня. Венді Голдстон і Еллен Вандестайн зголосилися проводити уроки. В одній кімнаті діти від дошкільнят до третьокласників, в іншій четверто-шестикласники. Не знаю; чи буде там якесь навчання, але діти принаймні матимуть куди ходити, це додасть їм якогось відчуття нормальності. Ймовірно. — Вона подивилася в небо, де не виднілося ані хмаринки, проте жовтуватий відтінок все одно був присутній. «Немов блакитне око зі зростаючою катарактою». — Мені б самій трохи нормальності. Поглянь на небо.
Расті на секунду задер голову, а потім відсторонив дружину на відстань своїх рук, щоб роздивитися її уважніше.
— Так вам вдалося все там зробити чисто? Ти цілком певна?
— Так. Але ми були на межі. Коли дивишся на таке в якомусь шпигунському фільмі, можна отримати задоволення, але в реальному житті — це жах. Я не братиму участі в його звільненні. Через наших дівчаток.
— Диктатори завжди роблять заручниками дітей, — сказав Расті. — У якийсь момент люди мусять сказати, що це більше не діє.
— Але не тут і не тепер. Це ідея Джекі, тож хай вона її і втілює. Я сама не буду брати в цьому участі й тобі не дозволю. — Проте вона знала, якщо він вимагатиме, вона зробить усе, що він попросить; сенс сказаного нею заперечував вираз її обличчя. Якщо саме це робило його босом, він не хотів ним бути.
— Ти підеш на роботу? — спитав він.
— Звичайно. Дітей до Марти, Марта й відведе їх до школи, а Лінда з Джекі, як стій, з'являться на свою чергову поліцейську зміну під Куполом. Інакше б це просто дивно виглядало. Ненавиджу навіть про це думати, — вона перевела дух. — Я почуваюся такою розбитою. — Вона озирнулася, щоби впевнитися, що її не почують діти. — Ох, курва, яка я втомлена. Майже не спала. А ти збираєшся до шпиталю?
Расті похитав головою.
— Джинні з Твічем перебудуть самі принаймні до полудня… хоча з тим новим хлопцем, що прийшов нам допомагати, гадаю, у них все буде гаразд. Терстон такий, трохи ніби нью-ейджер, але дуже вправний. Я завітаю до Клер Макклечі. Хочу поговорити з тими дітьми, а ще мені треба з'їздити туди, де лічильник Ґайґера в них зафіксував стрибок радіації.
— Що мені казати людям, якщо хтось питатиме, де ти?
Расті поміркував.
— Правду, гадаю я. Часткову принаймні. Кажи, що я шукаю ймовірний генератор Купола. Це змусить Ренні двічі подумати, перш ніж робити якісь наступні кроки.
— А якщо мене спитають про конкретне місце? Бо ж напевне питатимуть.
— Відповідай, що не знаєш, але кажи, що, гадаєш, це десь у західній частині міста.
— Чорна Гряда на півночі.
— Атож. Якщо Ренні накаже Рендолфу послати кількох його гончаків, я хочу, щоб вони вирушили не в мій бік. Якщо хтось тобі пізніше щось закидатиме, казатимеш, що була дуже втомлена, переплутала. Слухай-но, любонько, перш ніж підеш на роботу, склади список людей, котрі здатні повірити, що Барбі не винен у тих вбивствах. — І знову йому майнуло: «Наші й не наші». — Треба нам буде побалакати з цими людьми, до завтрашніх міських зборів. І то вельми обережно.
— Расті, ти точно цього певен? Тому що після вчорашньої пожежі все наше місто остерігатиметься «друзів Дейла Барбари».
— Чи я певен? Так. Чи мені це подобається? Абсолютно безсумнівно, ні.
Вона знову подивилася на жовтуватого відтінку небо, перевела погляд на два дуби, що росли в них перед домом, листя висіло нерухомо, безвільно, яскраві перед тим кольори тепер вицвіли до одноманітної сірості. Вона зітхнула.
— Якщо Ренні загнав у пастку Барбару, можливо, це й газету він спалив. Ти ж це розумієш, так?
286 
