Последние отзывы

  30  

— Расті, ходімо до холу? — спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.

— Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.

— Без проблем. Прохлаблятимуся.

Расті пішов услід за Джинні.

— Ургентна пора? — спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.

Джинні кивнула.

— На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі — Моттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. — Загиблі під час пригоди. — Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.

— Ти глузуєш із мене?

Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.

— Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, — запевнила його Джинні. — Я отримала повідомлення ще й про інші аварії…

— Чудасія.

— … і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.

— Ти закінчиш із хлопцем?

— Авжеж, а ти їдь.

— А доктор Пейберн?

— Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. — (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) — Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.

Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел — Твіч — сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі^[60], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.

— Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, — сказав Расті. — Ти ж знаєш, куди нам треба?

Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько^[61], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.

— Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала — межа між Таркером і Честером, так?

— Так. Якийсь фургон перекинувся.

— Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. — Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. — Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?

— Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…

— Може, так, а може, й ні, — відповів Твіч. — Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

— Шеф Перкінс?

— Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні — так повідомив Пітер Рендолф — але ж він шеф поліції. Відважний вождь.

— Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

— Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, — сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

— У машині ти палити не будеш, — застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

— Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

— А, «Марлборо», — промовив Расті. — Мій найулюбленіший сорт дурі.

— Ти мене вбиваєш, — відгукнувся Твіч.

5

Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

— Друже, я не знаю, що там трапилося, — промовив Твіч. — Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

— Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

  30