очень нудно 
39 
— Тату?
Мовчанка. Джуніор клацнув вмикачем. Люстра загорілася тим самим непевним світлом, проте розвіяла тінь, котру Джуніор спершу сприйняв за батькову потилицю. Він би не дуже засмутився, аби його батько дійсно врізав дуба, але наразі зрадів, що цього не трапилося саме тепер. Існувала ще така річ, як зайві ускладнення.
Заспокоївшись, він широкими, карикатурно обережними кроками рушив до стіни, в якій містився сейф, повсякчас очікуючи спалаху фар у вікні, які провістять батькове повернення. Зняв і відставив убік картину, що прикривала сейф (Ісус проповідує на горі), і набрав комбінацію. Перш ніж важіль піддався, йому довелося це зробити двічі, бо руки в нього тремтіли.
Сейф було забито готівкою і пачками схожих на пергаментні аркушів зі штампованими написами ОБЛІГАЦІЇ НА ПРЕД'ЯВНИКА. Джуніор стиха присвиснув. Останнього разу, коли він відчиняв сейф — потягти звідси п'ятдесятку на минулорічний Фрайбурзький ярмарок[81], — тут теж лежало багато грошей, але й зблизька не стільки. І ніяких ОБЛІГАЦІЙ не було. Він згадав табличку на батьковому столі в його автосалоні: ЧИ СХВАЛИВ БИ ЦЮ ОБОРУДКУ ІСУС? Навіть у своєму теперішньому стані перестраху й замішання Джуніор не міг не зачудуватися, чи схвалив би Ісус усі ті оборудки, що його батько останніми часами прокручував десь на стороні.
— Нема мені діла до його бізнесу, треба свої справи ладнати, — промовив він тихим голосом. Узяв п'ятсот п'ятдесятками і двадцятками, вже мало не причинив сейф, завагався і витяг ще кілька соток. Зважаючи на непристойно велику кількість грошей у сейфі, його батько може навіть не зауважити пропажі. А якщо й помітить, можливо, зрозуміє, чому Джуніор їх узяв. І, либонь, схвалить. Як любив повторювати Великий Джим: «Господь помагає тим, хто сам собі допомагає».
У такому приємному настрої Джуніор легко потяг ще чотири сотні. І лише тоді зачинив сейф, змішав комбінацію цифр і повісив Ісуса назад на стіну. Взявши з шафи в передпокої куртку, він вийшов надвір, залишивши генератор ревіти, а машину прати його заляпану кров'ю Ейнджі одіж.
4
Біля будинку Маккейнів не було нікого. Анікогісінько, бля!
Причаївшись на протилежному боці вулиці, Джуніор стояв під благеньким дощиком з падаючого листя і дивувався, чи дійсно він бачить те, що бачить: темний будинок і, як і перше, ані сліду ні «Тойоти» Генрі Маккейна, ні «Пріуса» Ладонни. Все це виглядало занадто гарно, щоб бути правдою, вельми занадто.
Можливо, вони на міському майдані. Там багато народу цього вечора. Либонь, обговорюють припинення постачання електрики, хоча Джуніор не пригадував, щоб коли-небудь раніше вимкнення світла спричиняло такі збори; люди переважно йшли собі додому і лягали спати, саме так; і, якщо не траплялося дійсно страшенної бурі, ще до того, як вони починали готувати собі сніданки, електрика з'являлася знову.
Може, теперішній перебій з електрикою — результат якоїсь видовищної пригоди того типу, що регулярно показують у новинах по телевізору. Джуніор неясно собі пригадав якогось старигана, котрий питався в нього, що відбувається, невдовзі після того, як дещо відбулося з Ейнджі. У будь-якому разі Джуніор, ідучи сюди, подбав про те, щоб із ним ніхто не забалакав. Мейн-стрит він подолав з опущеною головою і піднятим коміром (фактично, він ледь не зіштовхнувся з Енсоном Вілером, коли той вийшов з «Троянди-Шипшини»). Вуличні ліхтарі не горіли, і це допомогло йому зберегти анонімність. Черговий подарунок богів.
А тепер це. Третій дарунок. Величезний! Та чи таке можливе, щоби тіло Ейнджі досі не виявили? Чи тут на нього чекає пастка?
Джуніор уявив собі, як шериф округу Касл або детектив із поліції штату говорять: «Хлопці, нам лише треба не лізти на очі й почекати; вбивця завжди повертається на місце свого злочину, це давно відомий факт».
Телевізійне лайно. І все ж таки, перетинаючи вулицю (ніби підштовхуваний якоюсь потойбічною силою), Джуніор очікував, що ось раптом спалахнуть потужні ручні ліхтарі, приколють його своїми променями, немов метелика до шматка картону; чекав, що хтось гукне — певне, у мегафон: «Стій, ані руш, руки вгору!»
Нічого цього не трапилося.
Серце калатало в його грудях, і кров стугоніла у скронях (але в голові ніякого болю, і це добрий-добрий знак), коли він ступив на під'їзну алею Маккейнів, але й тоді будинок залишився темним і мовчазним. Навіть генератора чутно не було, хоча сусідський, у пані Ґріннел, гуркотів.
39 
