Последние отзывы

  401  

— Поглянь на них, Сендерсе, — видихає Майстер.

— Я дивлюся, — каже Енді. На колінах у нього лежить КЛОДЕТТ. Майстер запропонував йому ще пару гранат, але цього разу Енді відхилив пропозицію. Він боїться, що висмикне чеку, а сам застигне. Він таке бачив якось у кіно. — Це дивовижно, але чи не вважаєш ти, що краще б нам було чатувати перед візитом наших гостей.

Майстер розуміє, що Енді правий, але важко відірвати очі від того боку екрана, де камера з гвинтокрила супроводжує автобуси і великий фургон з відеобладнанням, котрий очолює весь цей парад. Він знає кожну цятку на тім шляху, де вони проїжджають; він усе там впізнає навіть згори. Візитери неухильно наближаються.

«Всі ми неухильно наближаємося», — думає він.

— Сендерсе!

— Що, Майстре?

Майстер подає йому коробочку льодяників «Сакретс»^[445].

— Їх не приховає скеля, мертве дерево не дасть укриття, ані цвіркун не втішить. От тільки, де саме це в Книзі сказано, вилетіло мені з голови.

Енді відкриває коробочку, бачить там щільненько притулені одна до одної шість штук товстеньких самокруток і думає: «Солдати екстазу». Це найпоетичніша думка за все його життя, і він від цього ледь не плаче.

— Ти можеш подарувати мені «амінь», Сендерсе?

— Амінь.

Майстер натискає кнопку на телевізійному пульті, й екран гасне. Йому б хотілося побачити, як під'їдуть автобуси — хоч який не обдовбаний він чи, там, параноїк, проте, як і будь-хто інший, він любить історії зі щасливим возз'єднанням до того розлучених людей, — але гіркі люди можуть з'явитися будь-якої хвилини.

— Сендерсе!

— Тут, Майстре.

— Я виведу з гаража фургон «Християнські обіди на колесах» і поставлю його під дальнім торцем складу. Там я за ним засяду і добре бачитиму ліс. — Він бере до рук БОЖОГО ВОЇНА. Підвішені до автомата гранати розхитуються, стукаючись одна об одну. — Чим більше я про це думаю, тим більше впевнений, що саме звідти вони й полізуть. Там є під'їзна просіка. Вони, можливо, гадають, що я про неї не знаю, але… — Майстрові червоні очі спалахують. — Майстер знає більше, ніж про це думають люди.

— Я знаю. Я люблю тебе, Майстре.

— Дякую тобі, Сендерсе. Я тебе теж люблю. Якщо вони з'являться з лісу, я дам їм вийти на відкрите місце, а тоді покладу, як пшеницю в жнива. Але ми не можемо класти всі наші яйця до одного кошика. Тому я хочу, щоб ти пішов, зайняв місце там, де ми їх зустріли минулого разу. Якщо хтось із них з'явиться з того боку…

Енді скинув угору КЛОДЕТТ.

— Саме так, Сендерсе. Але не поспішай. Підпусти їх якомога ближче і лиш тоді починай стріляти.

— Так я й зроблю. — Іноді Енді вражає сумнів, що все це йому сниться; і зараз саме такий момент. — Як пшеницю в жнива.

— Йо, алілуя. Але послухай-но мене уважно, бо це важливо, Сендерсе. Не йди зразу, як почуєш, що я почав стріляти. І я не прийду зразу, якщо почую, що ти почав стріляти. Вони можуть здогадатися, що ми розділилися, та я достатньо мудрий для таких трюків. Ти вмієш свистіти?

Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.

— Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.

— Я навчився цього в початковій школі, — він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».

— Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.

— Окей.

— Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?

Енді підтримує пропозицію.

На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда^[446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.

Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом — а це Лінда, припускає він, — зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.

  401