Последние отзывы

  118  

— Цього разу хай вже буде так, — сказав він. — Але я ще тебе вдягну в таке блискуче й барвисте вбрання, що ти будеш в нім як грядка з квітками.

Я щиро раділа, коли ми вийшли з крамниці шовків, а потім від ювеліра. Бо що більше він мені купував, то дужче палали мої щоки з досади і якогось приниження. Коли ми знову сіли в карету і я, стомлена й розпалена, відкинулася на сидінні, я згадала про те, що в калейдоскопі сумних і радісних подій я зовсім забула про лист мого дядька Джона Ейра до місіс Рід та про його намір удочерити мене й відписати мені своє майно. «Справді, це полегшило б моє становище, — подумала я, — я б мала бодай якусь незалежність. Я не можу терпіти, щоб містер Рочестер зодягав мене як ляльку

і щоб на мене, мов на другу Данаю, щодня сипався золотий дощ. Ось приїдемо додому, і я відразу напишу на Мадейру дядькові Джону, що виходжу заміж і за кого. Якби я могла знати, що внесу до багатства містера Рочестера свою, хай і невелику часточку, мені легше було б жити тепер на його утриманні». І трохи заспокоєна цією думкою (лист до дядька був написаний того ж таки дня), я глянула в очі своєму господареві й коханому, який уперто ловив мій погляд, а я відверталася. Він усміхнувся. І його усміх нагадав мені усміх султана, що у хвилини ніжності обдарував свою рабиню золотом і коштовностями. Я щосили стиснула його руку, яка шукала моєї, аж вона почервоніла, і відштовхнула її.

— Не треба отак на мене дивитися, — сказала я, — а то я довіку не носитиму ваших подарунків, тільки свої старі ловудські вбрання. Я так і поїду до шлюбу в цій дешевій фіалковій сукні, а ви зі сріблясто-сірого шовку можете пошити собі халата, а з чорного атласу добрий десяток камізельок.

Він стиха пирснув і потер собі руки. - Хто де бачив, хто де чув таке? — вигукнув він. — Хіба це не ориґінальність? Хіба це не пікантність? Я не поміняю своєї маленької англійської дівчинки на цілий сераль одалісок з їхніми формами гурій, очима сарн і всім таким!

Цей натяк на східні звичаї вжалив мене ще дужче.

— Я зовсім не хочу правити вам за сераль, — відказала я, — тим-то, будь ласка, не рівняйте мене з ним. Коли ж ця ідея вас дуже захоплює, за чим стало діло, сер? Довго не думавши, їдьте на ринки Стамбула і на ті гроші, які вам кортить будь-що витратити тут, накупіть собі, скільки потрібно, живого товару.

— А що ви робитимете, Дженет, поки я торгуватимусь за ці тонни людської плоті і приглядатимусь до широкого вибору чорних очей?

— Я готуватимусь стати місіонером, щоб проповідувати свободу поневоленим і в тому числі мешканкам вашого сералю. Я підніму у вашому сералі повстання, і вас, трьохбунчукового пашу й тирана, ми вмить візьмемо у полон, і я дозволю розкувати ваші кайдани тільки тоді, коли ви підпишете найліберальніший указ, що його будь-коли підписував деспот.

— Я здамся на вашу милість, Джейн.

— Я б не мала до вас милості, містере Рочестер, якби ви благали її такими очима, як зараз. Доти, доки ви б так дивилися, я була б певна, що хоч би який указ ви підписали під примусом, перше, що ви зробите після звільнення, — це порушите його умови.

— Хоч убийте, Джейн, не знаю, чого ви хочете? Чого доброго, ви змусите мене взяти шлюб не тільки перед вівтарем, а ще й підписати приватну шлюбну угоду. Бачу, ви хочете забезпечити собі особливі умови... Які саме?

— Я хочу, щоб на душі у мене було спокійно, сер, щоб я не була пригнічена мільйоном зобов'язань. Пам'ятаєте, що ви казали про Селіну Варане, про діаманти та шовк, якими наділяли її? А я не хочу бути вашою англійською Селіною Варане. Я й надалі буду гувернанткою Аделі, бо так я маю хліб і пристановище, та ще тридцять фунтів на додачу. На ці гроші я й буду одягатися, — від вас же я хочу тільки...

— Чого саме?

— Поваги. І коли я так само шануватиму й вас, ми будемо квити.

— Чи ти ба! Вашому дитячому зухвальству та вродженій зарозумілості нема нічого рівного в природі, — сказав він. Ми були вже недалеко Торнфілда. — Чи не зробите ви мені таку ласку і пообідаєте зі мною сьогодні? — спитав він, коли ми проїхали браму.

— Ні, дякую вам, сер.

— Чого ж це: «Ні, дякую вам», — дозвольте вас спитати?

— Я ніколи не обідала з вами, сер, і не бачу причин робити це тепер, поки...

— Поки що? Ви так полюбляєте спинятися на півдорозі?

— Поки не можна буде робити інакше.

— Чи не гадаєте ви, що я їм як людожер або вовкулак, і боїтесь мого товариства за столом?

— Я зовсім цього не думала, сер. Тільки я хочу, щоб цей місяць усе було, як досі.

  118