Последние отзывы

  122  

Робилось дедалі темніше. Збиралося на дощ, а може, й на бурю.

— Швидше б він уже приїхав! Швидше б він уже приїхав! — гукала я, передчуваючи щось недобре. Я чекала його ще до чаю, а тепер уже стало й зовсім темно. Що могло його так затримати? Чи не скоїлось чого з ним? Подія останньої ночі знов перейшла перед очима. Я витлумачила її як призвістку якоїсь біди. Я боялася, що мої надії були сягнули вже аж надто високо і їм не випадає здійснитись. Останнім часом я зазнала так багато щастя, що десь, певно, моя щаслива зірка перейшла свій зеніт і тепер мусить закотитися.

«Мені несила вертатися додому, — думала я, — несила сидіти коло вогню, поки він у дорозі і в таку погоду. Краще стомлювати тіло, ніж краяти серце. Піду йому назустріч».

І я рушила в дорогу. Хоч я йшла швидко, та зайшла недалеко. Не встигла я пройти й чверті милі, як зачула тупіт копит, їхав вершник, і то чвалом. Поруч з конем біг пес. Гетьте, недобрі передчуття! То був містер Рочестер верхи на Мезрурі. За ним біг Пілот. Він побачив мене. Саме тоді, прорвавши завісу хмар, на широке небесне плесо виплив місяць. Містер Рочестер скинув свого капелюха й помахав ним над головою. Я кинулася бігти до нього.

— Бачиш, — вигукнув він, простягнувши мені руку і перехилившись у сідлі, — ти жити не можеш без мене! Ставай на перед мого чобота, подай мені обидві руки! І вилазь! Я так і зробила. Радість додала мені жвавості, і я сіла перед ним у сідло. Він ніжно мене поцілував з неприхованим тріумфом, і я стерпіла все це мовчки. Стримавши свою радість, він занепокоєно спитав:

— Чи не сталося чого, Дженет, що ти вийшла мені назустріч такої пізньої години? Чи все гаразд?

— Все добре. Просто мені здалося, що ви ніколи не приїдете. Мені було несила чекати на вас дома, а надто коли надворі дощ і вітер.

— Дощ і вітер — це так. І ти мокра, як русалка. Накинь собі на плечі мого плаща. Ти вся немов палаєш. І щоки, й руки гарячі. Кажи ж, не крийся, — щось і справді трапилось?

— Тепер нічого. Я вже поборола і страх, і смуток.

— То, виходить, було й те, й те?

— Ніби так. Я розповім вам усе згодом, сер, і, боюся, що ви тільки посмієтеся з моїх страхів.

— Я щиро посміюсь із цього, коли мине завтрашній день. А доти я не насмілюся, бо не вірю своїй зрадниці долі... То невже це ти, що була цілий місяць в'юнка, як вугор, і колюча, як шипшина? Я не міг діткнутися до тебе пальцем, щоб не

вколотись, а тепер з усього видно, що в моїх руках сумирне заблудле ягнятко. Ти вийшла, Джейн, на дорогу, щоб зустріти свого чабана. Чи не так?

— Я скучила за вами, тільки не пишайтесь. Ось уже й Торнфілд. Пустіть — я злізу. Він ізсадив мене на ґанку. Джон взяв коня, а містер Рочестер пройшов за мною до холу, велів перевдягтися в сухе і тоді прийти до нього в бібліотеку. Вже коли я була на сходах, він спинив мене і взяв з мене обіцянку не баритись. Я хутенько переодяглася і за п'ять хвилин була вже з ним. Він вечеряв.

— Сідай зі мною, Джейн. Дай Боже, щоб це була остання вечеря в Торнфілді на довгі-довгі часи.

Я сіла коло нього, але їсти не змогла.

— Чи не того, що перед тобою лежить далека дорога? Може, думка про подорож до Лондона забрала в тебе апетит?

— Сьогодні ввечері я ще не бачу добре, що лежить передо мною, в голові безладно плутаються бозна-які думки. Все-все видається мені сном.

— Крім мене. Я цілком матеріальна істота. Ось на, торкнись мене.

— Ви, сер, якраз найпримарніша з усіх особа. Це ви — ніби сон. Містер Рочестер випростав руку й засміявся.

— Хіба це сон? — спитав він, піднісши її до моїх очей. Його рука була дужа й мускуляста, з довгими пальцями.

— Все одно, навіть коли я торкнусь її, вона — сон, — сказала я, відводячи його руку від свого обличчя. — Ви вже повечеряли, сер?

— Так, Джейн.

Я подзвонила і попросила прибрати тацю. Коли ми знов були самі, я перегорнула вогонь, а тоді сіла на стільчик біля свого господаря.

— Скоро північ, — сказала я.

— Не забувай, Джейн, що ти обіцяла просидіти зі мною всю ніч перед моїм весіллям.

— Я цього не забула й дотримаю свого слова. Принаймні побуду з вами годину-дві. Я зовсім не хочу спати.

— У тебе все готове?

— Усе, сер.

— І в мене теж усе, — мовив він. — Я все владнав, і завтра ми покинемо Торнфілд. За півгодини по тому, як приїдемо з церкви.

— Дуже добре, сер.

— З яким чудним усміхом кажеш ти ці слова, Джейн! Що за вогонь палає на твоїх щоках? І чого так дивно блищать твої очі? Ти здорова?

  122