Последние отзывы

  130  

Я чула, як він відходив, з порога своєї кімнати, куди я втекла. Коли всі пішли, я засунула двері, щоб ніхто не міг до мене зайти. Я не плакала, не побивалася, бо для цього була ще надто спокійна, тільки машинально скинула з себе шлюбне вбрання й одягла ту вовняну сукню, що носила вчора, як я гадала, востаннє! Тоді сіла: де взялися втома й слабість. Склавши руки на столі, я лягла на них головою. І тільки тепер я почала думати, — досі я слухала, дивилася, рухалася — ходила туди й сюди, усюди, куди мене водили чи, вірніше, волокли, — спостерігала подію за подією та як одна по одній розкривались таємниці, а тепер до мене вернулися думки. Ранок був досить спокійний — за винятком короткої сцени з божевільною. Події в церкві пройшли без галасу, не було там ні вибуху пристрастей, ні голосних суперечок, визивних чи образливих перемовок, не було ні сліз, ні ридань. Лиш кількома словами спокійно викладено протест проти шлюбу; містер Рочестер поставив кілька коротких суворих запитань і дістав відповіді, пояснення й докази. Мій господар відверто в усьому признався й дав живе свідчення своїм словам. Непрохані гості пішли, та й по всьому.

Я була в своїй кімнаті, як завжди, сама, і ніщо в мені не змінилося. Ніхто мене не зганьбив, не образив, не принизив. А проте вчорашньої Джейн Ейр не стало. Де ж вона ділася? Де її життя? Де її надії?

Джейн Ейр, що перед нею лежало таке майбутнє, що мало не стала місіс Рочестер, знов була покинута, самотня дівчина. Її життя поблякло, майбутнє здавалося понурим. Серед літа вдарив водохресний мороз, біла січнева завірюха замела червневу землю. Мороз посковував стиглі яблука, холодні вітри пообривали квітучі троянди, на лани й луки лягло біле покривало; луки, де ще вчора цвіли буйні квіти, сьогодні були поховані під глибокими снігами, а ліси, які напередодні красувалися листяним убором і духмяніли, мов вічнозелені тропічні гаї, стояли тепер пусткою, дикі й засніжені, як соснові бори Норвегії взимку. Всі мої надії згинули — їх розбила підступна доля, так само, як вигублено одної ночі всіх немовлят у Єгипті. Я оглядалася на свої заповітні мрії: ще вчора вони цвіли і сяяли, тепер вони лежали холодними, смертельно-блідими трупами, нездатні ожити. Я оглянулась на своє кохання, на те почуття, що належало моєму господареві і що він у мені виплекав. Воно замерзло в моєму серці, як хворе дитя в холодній колисці, і його заступили журба й страх. Моє кохання не могло шукати притулку в обіймах містера Рочестера, не могло зігрітися на його грудях. І воно ніколи до нього не повернеться! Віру розвіяно, довір'я розбито! Містер Рочестер уже не був для мене тим, за кого я його мала досі. Я його не звинувачувала, не казала, що він мене підманув. Тільки в нього зникла бездоганна правдивість, що так вабила мене, і я мушу покинути його. Це мені було ясно як день. Коли, як, куди втекти, — цього я ще не знала, хоч і не мала сумніву, що й він сам постарається вирядити мене з Торнфілда. Видно, він не кохав мене щиро. Я була для нього хвилинним захопленням. Справа розладналася, і я йому більше не потрібна. Мені аж страшно було думати, що я ще його зустріну. Либонь, навіть мій вигляд ненависний для нього. О, яка я була сліпа! Як нерозважливо чинила! Мої очі були заплющені. Душу мою огортала все густіша пітьма, темним потоком вирували думки. Зневірена, охляла й безвільна, я, здавалось, лежала на дні великої висохлої річки. Я чула, як десь із гір прорвалася страшної сили вода і от-от заллє і поглине мене, та не мала бажання звестися, не мала сили втекти. Я лежала майже без пам'яті, дожидаючись смерті. І тільки одна думка ледь жевріла в моїй душі — спогад про Бога. Цей спогад породив і німу молитву, її невимовлені слова зринали

в моїй запамороченій свідомості, і їх конче треба було проказати вголос. Тільки ж я не мала сили...

— Не покидай мене, бо горе близько і нема кому допомогти мені.

І воно таки було близько, а що я не просила небо відвернути його, не склала рук, не стала навколішки, не розтулила вуст — воно впало на мене: могутній повноводий потік линув на мене. Гірка свідомість загубленого життя, розбита любов, втрачені надії, розхитана віра затопили мені душу могутньою брудною повіддю. Ці гіркі години годі описати! Воістину «води переповнили мою душу», я потрапила в глибоку трясовину і, не можучи знайти ногами дно, грузла дедалі глибше, глибше й глибше й врешті поринула з головою.

РОЗДІЛ XXVII

Десь надвечір я врешті звела голову, розглянулась навколо і, побачивши, що призахідне сонце позолотило стіну в кімнаті, спитала себе: «Що ж мені тепер робити?»

  130