Последние отзывы

  59  

«Так само й у вас», — подумала я.

Наші погляди зустрілись, саме коли ця думка майнула мені в голові; він, очевидно, прочитав її в моїх очах і відповів так, наче її було висловлено вголос:

— Так, так, ви маєте рацію. У мене самого багато вад; я їх знаю й не стараюсь виправдовувати, запевняю вас. Тільки Господь Бог знає, як у мене мало підстав судити інших суворо. За свій вік я зробив чимало поганих вчинків, та й саме моє життя, коли оглянутись на нього, таке, що мої кпини й догани на адресу ближніх однаково торкаються мене самого. Я почав своє життя, а швидше (бо як усі грішники, я полюбляю перекладати пів-вини на лиху долю, несприятливі обставини або інших людей) мене штовхнули на хибний шлях, коли мені минуло двадцять років, і я й досі не звернув з нього. А я ж міг бути зовсім іншим, міг стати таким, як і ви, —

мудрішим і майже без єдиної плямки. Я заздрю вашому душевному спокоєві, вашому

чистому сумлінню, вашим нічим не затьмареним спогадам. Чиста, незаплямована пам'ять, дівчинко, — це, мабуть, найнеоціненніший скарб, невичерпне свіже джерело, чи не так?

— А які були ваші спогади, коли вам минуло вісімнадцять?

— Тільки хороші: чисті, здорові, в них ще не влився гнилий струмінь і не перетворив їх на смердючу баюру. У вісімнадцять років я був такий, як ви, — достоту такий. Від природи я мав бути хорошою людиною, міс Ейр, одним з кращих представників роду людського, та, як бачите, я не такий. Зараз ви скажете, що, мовляв, цього не помічаєте; принаймні я тішу себе тим, що вичитую щось подібне з ваших очей (до речі, бережіться: я швидко тлумачу те, що мовлять ваші очі). Отож повірте моєму слову, я не якийсь негідник, не думайте такого і не приписуйте мені ще й такої поганої переваги, але, як я схильний вірити, скоріше через обставини, аніж через свої природні нахили, я звичайнісінький грішник, що застряв у отому приємному й жалюгідному безпутстві, за допомогою якого багаті й нікчемні люди намагаються скрашати своє життя. Вас дивує, що я так відверто в цьому признаюся? Тож знайте, що за своє життя вам іще не раз випадатиме мимоволі опинятися в ролі довіреної особи і вислухувати таємниці ваших ближніх: люди підсвідомо відчувають, як і я, що ви не любите розповідати про себе, а лиш слухати чужі сповіді; вони також відчують, що ви слухатимете їхню сповідь без злорадості й зневаги, а з симпатією й співчуттям, утішливим і підбадьорливим від того, що воно не роблене й не нав'язливе.

— Звідки ви знаєте? Як ви все це вгадали, сер?

— Я добре це знаю, тому й такий відвертий з вами. Скажете, мені слід було піднятись вище обставин. Так, слід було, проте, як бачите, я не піднявся. Коли з мене позбиткувалася лиха доля, мені забракло життєвої мудрості зберегти холоднокровність; я впав у відчай, а потім пустився берега. Тож тепер, коли якийсь нікчема викликає в мене огиду своїми мерзенними вадами, я не можу похвалитися, що чимсь од нього кращий: я змушений визнати, що я такий самий, як він. Як я тепер каюся, що не вистояв, — одному Богу відомо! Бійтесь докорів сумління, коли здаєтесь на спокусу, міс Ейр. Докори сумління — це отрута життя.

— Кажуть, спокута — найкращі ліки, сер.

— О ні! Можливо, виправлення — ліки, і я зміг би виправитись, — у мене на це ще стане сили, — якщо... та яка користь думати про це, коли я зв'язаний, обтяжений, проклятий? І ще одне: оскільки щастя мені вже не бачити, то я маю право бодай брати радощі від життя, і я їх братиму за всяку ціну.

— Тоді ви ще більше пуститеся берега, сер.

— Може бути, але чому це має статись, коли нова радість щоразу буде чиста й солодка? Така чиста й солодка, як дикий мед, що його збирають бджоли з вересу.

— Бджола жалиться, а дикий мед гіркий.

— Звідки ви знаєте? Таж ви його зроду не куштували! Яка ви поважна, яка врочиста з виду, але так само мало тямите в цій справі, як оця камея (мовлячи це, він взяв з камінної полиці камею). Ви не маєте права напучувати мене, бо ви тільки послушниця, яка ще не переступила порога життя і зовсім не знає його таємниць.

— Я тільки нагадаю вам ваші власні слова, сер: ви сказали, що помилки породжують докори сумління, і назвали їх отрутою життя.

— А хіба ми тепер говоримо про помилки? Навряд чи те, що майнуло тільки-но мені в душі, — помилка. Гадаю, що це скоріше спалах натхнення, аніж спокуса. Щось таке дуже щире, лагідне. Таке не раз зі мною бувало! Це не диявол, запевняю вас, а коли й диявол, то перебраний на світлого ангела. Гадаю, що можна впустити такого прекрасного гостя в серце, якщо він проситься.

  59