ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Голос

Какая невероятная фантазия у автора, супер, большое спасибо, очень зацепило, и мы ведь не знаем, через время,что... >>>>>

Обольстительный выигрыш

А мне понравилось Лёгкий, ненавязчивый романчик >>>>>

Покорение Сюзанны

кажется, что эта книга понравилась больше. >>>>>

Во власти мечты

Скучновато >>>>>




  161  

На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті.

А міледі тим часом стала ще ласкавішою. Вона спитала, чи є в Д'Артаньяна кохана.

— О! Як ви можете бути такою жорстокою, щоб питати про це в мене? — якнайщиріше вигукнув Д'Артаньян. — Адже відтоді, як я вас побачив, я тільки вами й живу!

Міледі всміхнулася дивною усмішкою.

— То ви кохаєте мене? — спитала вона.

— Невже я мушу ще говорити про свої почуття? Невже ви самі їх не помічаєте?

— Ну гаразд. Але ж ви знаєте — чим більше в серці гордості, тим важче здолати її.

— О, труднощі мене не лякають, — сказав Д'Артаньян. — Мене жахає тільки те, що неможливе.

— Для справжнього кохання немає нічого неможливого, — відповіла міледі.

— Нічого, добродійко?

— Нічого, — повторила міледі.

«Еге, це зовсім інша справа, — подумав Д'Артаньян. — Хай йому чорт! Чи не закохалася, бува, в мене ця капризуха і чи не збирається вона подарувати мені ще один сапфір, подібний до того, який вона подарувала гаданому графові де Варду?»

І він підсунув свій стілець до крісла міледі. — А що б ви зробили, аби довести ваше кохання? — спитала вона.

— Все, чого ви від мене зажадали б. Наказуйте, я готовий. — На все?

— На все! — скрикнув Д'Артаньян, який наперед знав, що, даючи таку обіцянку, він мало чим ризикує.

— Гаразд! Тоді поговорімо, — сказала міледі, підсуваючи своє крісло до стільця Д'Артаньяна.

— Я слухаю вас, пані, — відповів юнак.

Якусь мить міледі мовчала, немов вагаючись, а потім мовила:

— У мене є ворог.

— У вас, пані? — вигукнув Д'Артаньян, удаючи здивованого. — Боже мій, це просто неймовірно! У вас, такої чарівної й доброї!

— Смертельний ворог.

— Невже?

— Ворог, який образив мене так жорстоко, що тепер між ним і мною війна на смерть. Чи можу я розраховувати на вас як на помічника?

Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка.

— Можете, пані, — палко сказав він. — Моя шпага і моє життя належить вам разом з моїм коханням.

— У такому разі, коли тільки ваша хоробрість дорівнює вашому коханню…

Вона замовкла.

— Що тоді? — спитав Д'Артаньян.

— Тоді, — помовчавши якусь мить, провадила міледі, — від сьогоднішнього дня для вас не існує нічого неможливого.

— Я не переживу цього щастя! — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до ніг міледі й вкриваючи поцілунками простягнуті до нього руки.

«Помстися за мене цьому нікчемному де Бардові, — думала, зціпивши зуби, міледі, — а там я зумію тебе позбутися, подвійний дурню. Ти — моя шпага!»

«Впади в мої обійми, лицемірна й небезпечна жінко, — думав Д'Артаньян, — і я насміюся з тебе разом з тими, кого ти хочеш убити моєю рукою».

Д'Артаньян підвів голову.

— Я готовий, — сказав він.

— То ви зрозуміли мене, любий Д'Артаньяне? — спитала міледі.

— Я вгадав би ваше бажання з єдиного вашого погляду.

— І ви скористаєтеся задля мене вашою шпагою, яка вже дістала таку славу?

— Хоч зараз.

— Але чим я віддячу вам за таку послугу? — мовила міледі. — Я знаю закоханих — вони нічого не роблять задарма.

— Вам відомо, про яку подяку я мрію, — відповів Д'Артаньян. — Вона єдина гідна вас і мене!

І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася.

— Користолюбець! — тільки й мовила, усміхаючись.

— О! — вигукнув Д'Артаньян. — Я не вірю своєму щастю і, боячись, щоб воно не розвіялось, мов сон, хочу швидше зробити його дійсністю.

— Ну що ж! Заслужіть омріяне щастя.

— Я чекаю, наказуйте! — сказав Д'Артаньян.

— Справді? — мовила міледі, відкидаючи останні сумніви.

— Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.

— Хто вам сказав, що я плакала?

— Мені здалося…

— Такі жінки, як я, не плачуть.

— Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.

— Саме в його імені й полягає моя таємниця.

— Але ж я мушу його знати.

— Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!

— Ви мені даруєте щастя! То як його звати?

— Ви його знаєте.

— Знаю?

— Так.

— Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? — спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.

— А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? — спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.

  161