Лёгкий, ненавязчивый романчик 
164 
— В тому, що ви мене кохаєте.
— Хіба я не довела вам цього?
— Авжеж! І я так само — увесь ваш.
— Дякую, мій сміливцю! Але так само, як я довела вам свої почуття, ви мусите довести мені свої, чи не правда?
— Безперечно. Та коли ви й справді кохаєте мене так, як кажете, — додав Д'Артаньян, — то невже ви зовсім не боїтеся за мене?
— Чого я мушу боятися?
— Того, зрештою, що мене можуть небезпечно поранити, навіть убити.
— Цього не станеться, — заперечила міледі. — Ви такий хоробрий і так чудово володієте шпагою.
— А чи не хотіли б ви, — спитав Д'Артаньян, — вдатися до якогось іншого способу помсти, ніж дуель?
Міледі мовчки глянула на Д'Артаньяна. Тьмяні промені вранішньої зорі надавали її блакитним очам дивовижного, зловісного виразу.
— Мені здається, — сказала вона, — що ви таки почали вагатися.
— Ні, я не вагаюся; але відтоді, як ви розлюбили цього бідолашного графа де Варда, мені його просто шкода. По-моєму, для кожного втрата вашого кохання — це вже така жорстока кара, що немає потреби карати його ще в якийсь спосіб.
— Хто вам сказав, що я його кохала? — спитала міледі.
— Принаймні насмілюсь думати без зайвої самовпевненості: зараз ви кохаєте іншого, — ніжно сказав юнак. — І повторюю: я співчуваю графові.
— Ви? — перепитала міледі.
— Авжеж, я.
— Але чому саме ви?
— Бо тільки я знаю… — Що?
— Що він далеко не так завинив перед вами, як здається.
— Он як! — схвильовано вигукнула міледі. — Поясніть-бо докладніше, бо я й справді не збагну, що ви хочете сказати.
Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник.
— Бачите, я людина порядна, — сказав Д'Артаньян, вирішивши враз покінчити з усім. — І відтоді, як ваше кохання належить мені — ви ж мене кохаєте, чи не так?..
— Авжеж! Кажіть далі…
— Так от, я в захваті, але мене мучить одне признання.
— Признання?
— Якби я сумнівався у вашому коханні, я б не признався… Але ж ви мене кохаєте, моя чарівна подруго? Ви справді мене кохаєте?
— Безперечно.
— В такому разі, якби через своє надмірне кохання я в чомусь завинив перед вами, ви простили б мені?
— Можливо!
Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його.
— Признання, — сказала вона, збліднувши. — Що ж це за признання?
— У вас було в цей четвер побачення з де Вардом тут, у цій спальні, чи не так?
— У мене? Ні! Нічого подібного не було, — сказала міледі таким твердим тоном і з таким байдужим виразом, що, коли б Д'Артаньян не був певен у протилежному, він би їй повірив.
— Не вигадуйте, мій чарівний ангеле, — усміхаючись, заперечив Д'Артаньян, — це нічого не змінить.
— У чім річ? Кажіть! Ви вбиваєте мене!
— О, заспокойтесь, ви нічим не завинили переді мною, і я вже простив вам.
— Далі, далі!
— Де Вард не може нічим похвалитися.
— Чому? Адже ви самі сказали, що цей перстень…
— Моя люба, цей перстень у мене. Граф де Вард, який був у вас в четвер, і сьогоднішній Д'Артаньян — одна й та сама особа.
Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку.
Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги.
Вже зовсім розвиднілось.
Бажаючи виблагати прощення, Д'Артаньян схопив край її пеньюара з тонкого індійського батисту; але міледі рвонулася з його рук. У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката.
— Боже мій! — вигукнув він, випускаючи пеньюар. Похоловши з жаху, він укляк на місці.
Міледі одразу здогадалася, що її викрито. Вона зрозуміла: Д'Артаньян розгадав її таємницю, пекельну таємницю, якої ніхто, крім неї, не знав.
На нього глянула не розлючена жінка, а поранена пантера.
— Негіднику! — сказала міледі. — Ти не тільки підло зрадив мене — ти ще й дізнався про мою таємницю! Ти помреш!
Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна.
164 
