44 
Софія подумала, що вона сама точно не знає, хвора чи ні.
"А всякий там туберкульоз, гепатит, сифіліс! Ти ж із вулиці до них! Пошлють тебе в черговий пологовий, в обсервацію, з бомжами родити!"
Софія подумала, що дні бідної кріпачки Василини, яка таємно від батьків народила дитя, минули давно, а вона й не знала.
"Та я щось придумаю. Скажу, що загубила цю… як її?"
"Та Софіє, не видумуй! Скажи батькам правду. Ну що вони тобі зроблять? Ну можеш у нас пожити пару днів, поки перекричаться".
Софія згадала свого тата – прокурора. І свою аскетично чесну матір, схожу на стару ікону. Від матері Софія приховувала навіть, коли в неї місячні, щоб не турбувати її такою вульгарною річчю.
Згадала і стала дивитися на скатерку, щоб не видно сліз.
"Ну чого ти плачеш? Ну сама подумай! Ти така цікава, Софіє! Ну на крайняк, можеш бабі все розказати – баби знаєш, як онуків люблять? Хай вона матері скаже… "
Софія шкодувала, що завела балачку на цю тему. Тепер Ліда щоразу, як її бачитиме – відводитиме в куток і співчутливо питатиме: ну як?
Вмерти можна!
Софії вже тільки швидше втекти звідти. Ну його все. Ліда провела її аж униз, по сходах, бо тобі треба обережненько, може, тобі таксі викликати? І дивилася, як Софія йде.
Почався дощ, і добре, що йти було недалеко.
Вдома нікого не було – пішли в гості, а на сходах сидів Артур.
"Привіт! – сказав їй. – А я ключ забув… Приїхав із Києва – він там вчиться, – а нікого нема. Можна у вас посидіти?"
"У нас теж нікого нема".
"Та я знаю…"
Зайшли.
Зняли взуття.
"Хочеш чаю?"
Сіли.
"Це в тебе піаніно?"
Піаніно. Я чув, ти грала? Гарно, піаніно – такий звук, знаєш, живий, пружний, не те, що в мене, хоч і колонки класні. Так?
Зовсім темно, світла трохи – від лампи на її столі, біля комп’ютера без інтернету, вона не відповідала, давно вже йому нічого не відповідала, а він питав, питав, різне питав.
У неї пальці тремтіли, але він не помітив.
Вона думала – чого він не говорить того, за чим прийшов?
Вона відкрила кришку піаніно і стала бренькати одним пальцем, і тоді він сказав:
"Я… пам’ятаю, що тоді сталося… того ранку. Я збрехав тобі. Просто… в мене не стало духу… "
А вона мовчала.
Він сказав:
"Ти… вибач".
Вона мовчала, бо думала: "Ну чого він не спитає, чи вона не вагітна, як воно їй було весь цей час жити? Ну чого він не здивується, що вона йому піддалась, що не опиралася? Ну що – йому все це байдуже? І чому він не скаже: "Йди за мене заміж"?
Він мовив:
"Я розумію, що ти думаєш про мене… просто я… "
В неї серце перестало битися – що "я"?
Але він мовчав, не говорив нічого, а як нарешті і сказав, то лише:
"Он моя київська адреса – ти напиши мені листа, добре?"
І лишив, як на сміх, клаптик той, паперовий, паперовий лист, як у минулому столітті! Їх же ніхто вже давно не пише!
Вона на другий день написала йому – про те, що вагітна, дуже сухо, і про те, що його ненавидить.
Потім зрозуміла, що ніколи такого листа не надішле, бо насправді – любить його.
Любила з дитинства – сусід із третього поверху, програміст, у садку гуляє, до нього ходять все такі дивні хлопці – з такими якимись неземними очима. Вона ще в ляльки гралась, а вже чоловіка ляльки Барбі – такого дубового, з пластмасовим волоссям на голові, годного тільки стояти з Барбі поруч, не лялька, а мебля; – а вона його називала Артуром і шила йому одяг, як і ляльці, бо їй його робилося жаль, бо він навіть і не лялька, а меблі для Барбі. Вона розкладала на своєму комп’ютері пасьянс на програміста з третього поверху – якщо зійдеться, то я сьогодні побачу його з вікна. Якщо зійдеться – Артур про мене подумає…
На Високому Замку і дощ, і вітер.
Хай собі буде.
Зуби стукотять, чи то від нервів, чи то від холоду.
Хай собі.
Софія плакала, і губи тремтіли – чи то від сліз, чи од вітру.
Софія – з відчаю – готова була битися головою об землю, притискала руки до грудей і так плакала, аж самій страшно.
Добре, що зараз не було ніяких туристів чи поляків.
Софія зрозуміла, поки йшла сюди, саму себе: вона ж сподівалася на диво всі ці п'ять місяців, сподівалася, що її – таку – побачить Артур, і все зрозуміє, і все виправить. І вона буде щаслива. І все мине, пройде, тільки згадувати і сміятися. Вона вірила в своє щастя – тільки почекай. І чекала. Придумала ту дурну баєчку про дядька. Ну звичайно ж, вона не поїде до нього ніколи! Не наважиться! Це ж ясно.
44 
