Лёгкий, ненавязчивый романчик 
100 
І відповідь, що спала йому на думку, була геть божевільною і цілком розумною водночас: усе суще слугує Променеві.
На табличці, встромленій у газон, було написано:
НА ТЕРИТОРІЮ НЕ ЗАХОДИТИ! ЗА ПОРУШЕННЯ — ШТРАФ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ!
Пожовтілий від віку, подекуди поцяткований іржею аркуш паперу, що його пришпилили до однієї з дощок, якими були навхрест забиті двері, був категоричніший:
ЗА РОЗПОРЯДЖЕННЯМ КОМУНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ НЬЮ–ЙОРКА, ДАНИЙ БУДИНОК ВВАЖАЄТЬСЯ НЕ ПРИДАТНИМ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ
Біля нижньої сходинки ґанку Джейк зупинився, дивлячись угору на двері. Там, на пустирі, де росла троянда, він вже чув хор голосів, і ось тепер вони з'явилися знову… але цього разу то був хор проклятих, белькотіння божевільних, що раз у раз випльовували свої не менш божевільні обіцянки. Проте Джейк здогадався, що це все говорить один–єдиний голос — голос будинку, зле бурчання якогось чудовиська–управителя, якого невчасно розбудили, завадивши додивитися довгий неспокійний сон.
Він згадав про батьків «рюгер», навіть хотів було дістати його з наплічника. Але хіба пістолет допоможе? Десь за спиною, на Райнголд–стрит, їздили машини, якась жінка кричала на свою дочку, щоб та перестала триматися за руки з хлопцем, а краще принесла випрану білизну, але тут був геть інший світ, що ним правила якась похмура істота, проти якої всі пістолети були безсилі.
Будь щирий, Джейку… тримайся.
— О'кей, — тихим тремтливим голосом сказав він. — О'кей, я спробую. Але ти більше мене не кидай. Тільки не кидай.
І він повільно рушив угору сходами.
Дошки, якими були забиті двері, геть спорохнявіли, гвіздки заіржавіли. Джейк ухопився за місце їхнього перетину й потягнув на себе. Дошки відірвалися з таким самим скрипом, як перед тим застогнала хвіртка. Джейк перекинув їх через поруччя ґанку на давно занедбану клумбу, де не росло нічого, крім пирію і кропиви. Потім нахилився, взявся за нижні прибиті навхрест дошки… і на мить застиг.
З–за дверей почувся глухий стогін: так виє голодна тварина в надрах бетонної труби. Джейк відчув, як на щоках і лобі виступає липкий піт. Йому стало зле. Він так злякався, що перестав відчувати реальність. Здавалося, він просто персонаж у чиємусь нічному жахітті.
За тими дверима був злий хор, причаївся хтось сердитий. Звуки в'язким сиропом просочувалися назовні.
Джейк рвонув нижні дошки на себе, і вони легко піддалися.
Ну звісно. Він хоче, щоб я зайшов. Він голодний, а мною можна пообідати.
Зненацька в пам'яті постав уривок вірша, який їм колись читала міс Ейвері. Вірш був про те, як почувається людина в сучасному світі, людина, яка відмовилася від свого коріння й усіх традицій. Але зараз Джейкові здалося, що його автор на власні очі бачив цей будинок:
- Я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,
- Те, що на тінь твою зовсім не схоже,
- Тінь, яка вранці іде на припоні,
- А ввечері зводиться перед тобою;
- Я покажу тобі…
— Я покажу тобі страх у жмені землі, — пробурмотів Джейк і взявся за ручку дверей. І щойно він це зробив, його знову затопило відчуття легкості і впевненості, почуття, що це саме те, що цього разу двері відчиняться в той, інший світ — він побачить небо, чисте небо, без смогу й заводського диму, а на далекому горизонті бовванітимуть не гори, а розмиті обриси гострих веж якогось невідомого великого міста.
Джейк стиснув срібний ключ у кишені, сподіваючись, що зможе відімкнути ним ці двері. Але двері були незамкнені. Гучно скрипнули завіси, з них посипалися шматки іржі, коли двері повільно відчинялися. Джейкові в носа вдарив нестерпний сморід гниття: вологе дерево, розмоклий тиньк, напівзогнила обшивка стін, набивка канап столітньої давнини. Крізь ці запахи пробивався інший — так тхне в лігві звіра. Попереду тягнувся вологий темний коридор. Ліворуч у непроглядну темряву вели криві сходи. Повалені поруччя лежали на підлозі, проте Джейк не дурив себе: його увагу привернули не ці уламки. Серед сміття на підлозі валялися кістки… кістки маленьких тваринок. Та деякі з них геть не нагадували кістки звірят, і саме на них Джейк і не хотів дивитися надто довго. Бо в такому разі йому ніколи не зібратися з силами, щоб іти далі. Він постояв на порозі, змушуючи себе ступити перший крок. Звідкись долинав слабкий притлумлений звук, наполегливий і дуже швидкий. То цокотіли Джейкові зуби.
100 
