Последние отзывы

  136  

Нижній край сонця торкнувся обрію. Роланд попросив Джейка показати їм «Чарлі Чух–Чуха» і прочитати книжку вголос. Джейк видобув її з наплічника і передав по колу. Едді з Сюзанною дивилися на обкладинку довго–предовго.

— У мене така була в дитинстві, — нарешті сказав Едді цілковито впевненим тоном. — Але загубив, коли ми переїжджали з Квінса до Брукліну. Мені тоді й чотирьох рочків не виповнилося. Але картинку на обкладинці я пам'ятаю. Вона викликала в мене такі самі почуття, як і в тебе, Джейку. Не подобалася мені. Не було до неї довіри.

Сюзанна підвела погляд на Едді.

— У мене теж вона була. Я добре запам'ятала дівчинку, яку звали так само, як і мене… хоча тоді це було моє друге ім'я. 1 до поїзда я ставилася так само, як ви. Не любила і не довіряла. — Перед тим, як передати книжку Роландові, вона постукала по картинці на обкладинці. — Я думала, що ця усмішка — одна велика фальшивка.

Роланд кинув на книжку побіжний погляд і знову подивився на Сюзанну.

— Ти свою теж загубила?

— Так.

— Здається, я навіть знаю, коли це сталося, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Не сумніваюся, що знаєш. Це сталося після того, як той чоловік скинув мені на голову цеглину. Коли ми їхали на північ, на весілля Синьої Тітки, книжка ще була в мене. Я читала її в поїзді. Пам'ятаю це, бо я весь час питала в тата, чи нас везе Чарлі Чух–Чух. Насправді я не хотіла, щоб нас віз Чарлі, бо нам треба було в Елізабет, штат Нью–Джерсі, а Чарлі міг нас завезти куди завгодно. Він скінчив тим, що катав людей довкола якогось іграшкового села, так, Джейку?

— Так, тільки то був парк розваг.

— Так, звісно. В кінці книжки є картинка, на якій він катає дітлахів, правда ж? Вони наче всі голосно сміються, та тільки я завжди думала, що вони кричать: «Випустіть нас!»

— Так! — вигукнув Джейк. — Саме так! Я теж так подумав!

— Я боялася, що Чарлі завезе нас не до тітоньки на весілля, а кудись у свій барліг і ми більше ніколи не повернемося додому, бо він нас не випустить.

— А ти й не повернешся більше додому, — пробурмотів Едді й нервово скуйовдив собі волосся.

— Увесь час, поки ми їхали на тому поїзді, я не випускала книжки з рук. Я навіть пам'ятаю, що думала: якщо він спробує нас викрасти, я вириватиму з неї сторінки, поки він не зупиниться. Але, звісно, ми приїхали туди, куди треба було, до того ж вчасно. Тато навіть підвів мене до локомотива, щоб я побачила двигун. То був дизель, а не паротяг, і, пригадую, я дуже цьому зраділа. А тоді, після весілля, Морт скинув мені на голову цеглину, і я дуже довго лежала в комі. А книжку про Чарлі Чух–Чуха відтоді більше не бачила. Дотепер. — Помовчавши, вона додала: — Джейку, твоя книжка могла колись належати мені. Або Едді.

— Ага, мабуть, так і є, — сказав Едді. Його обличчя було бліде й урочисте… а потім він вишкірився на всі кутні, як хлоп'я. «ЧЕРЕПАХУ уяви, здорова до неба, Промінь сраний — це все, що нам треба».

Роланд кинув погляд на захід.

— Сонце сідає. Джейку, прочитай історію, поки ще не темно.

Джейк відкрив першу сторінку, показав їм картинку, на якій

був зображений Машиніст Боб у кабіні Чарлі, й почав читати:

— Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сен–Луїс — Топіка»…

24

— …А діти досі чують, як Чарлі Чух–Чух тихим і хрипким голосом наспівує свою стару пісеньку, — закінчив Джейк. Він показав усім останню картинку — щасливих дітей, які насправді начебто кричали — і закрив книжку. Сонце вже сіло, і небо на заході набрякло багрянцем.

— Ну, насправді все не зовсім так, — сказав Едді, — більше нагадує сон, у якому вода часом тече вгору, а не вниз. Але збігів цілком досить, щоб я обдзюрився від страху. Це ж Серединний світ — територія Чарлі. Тільки звуть його тут зовсім не Чарлі. Тут він Блейн Моно.

Роланд дивився на Джейка.

— А ти як гадаєш? — спитав він. — Може, варто обійти місто? Триматися подалі від того поїзда?

Джейк опустив голову і замислився, відсторонено погладжуючи густу шовковисту шкурку Юка.

— Я б залюбки, — нарешті сказав він. — Але якщо я правильно розумію, що таке ка, то навряд чи нам це вдасться.

Роланд кивнув.

— Якщо це ка, то питання про те, вдасться нам чи не вдасться, навіть не стоїть. Якщо ми спробуємо обійти місто, обставини все одно змусять нас повернутися. У таких випадках краще негайно скоритися, ніж відкладати це на потім. Що думаєш, Едді?

  136