Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкривався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.

— Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? — спитав Джейк. — Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?

Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковічні рівнини і кивнув.

— Чому ж?

— Не знаю, чемпіоне, — відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опустили з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйованих редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.

— Точно не знаєш? — спитав Джейк.

Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе надокучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от–от скине на них величезну іржаву бомбу.

— Навіть гадки не маю, — сказав він.

Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.

— Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що доведеться його перепросити. — Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.

До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршувався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись покриттю, яке Роландові здалося металевим, але решта вирішили, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею навіть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штовхати Сюзаннин візок, і думати смішно.

Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обриси, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоціювалися з наконечниками стріл — величезними наконечниками, які виготовило плем'я велетів. А його супутникам вони нагадували ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про ракети «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді — про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила–силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ракети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, — ці ракети були запрограмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони почувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.

  146