— Ходімо, — сказав Роланд, щойно Ґешер кинувся навтьоки.

— Як ти міг? — сердито спитав Едді. — Як ти міг віддати його тій потворі?

— Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадобиться.

Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здригнувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.

— Господи! — видихнув Едді й повернув пополотніле перелякане лице до Роланда.

— Поки що нема причин хвилюватися, — спокійно сказав Роланд. — Такі, як той Гешер, не граються з вибухівкою.

Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.

— Ти ж знав, що той чувак не блефує? — спитав Едді. — Тобто ти діяв не навздогад — ти знав напевно.

— Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. — Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спокою ховалися відчай і біль. — Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упоратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався занадто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! — І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.

— То ходімо його відбивати!

Роланд похитав головою.

— Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.

— Але ж…

— Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн… а Джейк певен того, що він є… тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в дальніх краях називали колискою. Розумієш?

Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.

— Еге ж. Знайдемо. А потім що?

— Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.

— Постріли можуть привернути увагу інших, — сказала Сюзанна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.

Роланд холодно на них подивився.

— То впорайтеся з ними.

— О'кей. — Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. — Знайди його, Роланде.

— Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам'ятайте обличчя ваших батьків.

Сюзанна кивнула.

— Ми намагатимемося.

Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були разом — маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк — і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.

— У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, — , сказала Сюзанна.

— Не кажи так. Авжеж, побачимо! — грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подорож закінчилася, як слід не почавшись. — У сутичці з Аттилою–гуном я б оцінив шанси Роланда–варвара як три до одного. Ходімо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.

— А де цей поїзд? — жалібно спитала вона.

— Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й мудрого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?

— Про що ти говориш, Едварде Дін?

— Та ні про що, — сказав він і відчув, що це справді так. І оскільки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.

16

Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнтиром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі, куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший — сильні й різкі кольки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.

  155