очень нудно 
162 
Він успішно переповз на той бік, підібрав Джейків наплічник і зазирнув усередину. Там лежали книжки і кілька предметів одягу, а також скарби, на які Джейк натрапив дорогою, — камінь, поцяткований чимось жовтим і блискучим, на вигляд наче золотом, але насправді то було не золото; наконечник стріли, що його Джейк знайшов у діброві наступного дня після видобування і який, мабуть, зберігся ще з тих часів, коли в лісі жив прадавній народ; сонячні окуляри його батька і ще якісь дрібнички, справжню цінність котрих міг збагнути тільки хлопчик, який ще навіть не був підлітком. Ці речі дорогі йому, і він, безперечно, захоче отримати їх назад… звісно, якщо Роланд встигне забрати його до того, як Ґешер і його приятелі змінять його, завдадуть йому такого болю, що він навіки втратить інтерес до невинних розваг дитинства.
У Роландовій уяві, наче демон чи джин із пляшки, спливла вишкірена мармиза Ґешера: криві зуби, порожній погляд, щоки і щетинисте підборіддя, роз'їдені мандрусом. «Якщо ти його скривдиш…» — подумав він і примусив себе думати інакше, бо то був глухий кут. — Якщо Гешер скривдить хлопчика (Джейка! — люто наполягала свідомість. — Це не просто собі хлопчик, це Джейк! Джейк!), Роланд його вб'є. Так, уб'є. Втім, саме по собі це нічого не змінить, бо Ґешер уже ходячий мрець.
Стрілець видовжив лямки наплічника, дивуючись із хитромудрих застібок, які дозволяли це зробити, надів його на плечі й знову звівся на ноги. Юк уже був готовий мчати далі, але Роланд покликав його на ім'я, і шалапут озирнувся.
— До мене, Юк. — Роланд не знав, чи тварина зрозуміє і якщо так, то чи послухається команди, але краще й безпечніше, щоб він не відходив далеко. Там, де знайшлася одна пастка, неодмінно виявляться й інші. Наступного разу Юкові може не пощастити.
— Ейк! — дзявкнув Юк, не зрушуючи з місця. Гавкіт був наполегливий, але в очах пухнастика Роланд побачив, що той відчуває насправді. Ті очі потемніли від страху.
— Так, але це небезпечно, — сказав йому Роланд. — Ходи до мене.
За їхніми спинами, там, звідки вони прийшли, щось важке глухо гупнулося на землю. Швидше за все, це падіння спричинили нескінченні вібрації барабанного бою. І Роланд побачив, що зі смітника, як голови дивних довгошиїх тварин, подекуди витикаються стовпи з гучномовцями.
Юк підбіг до нього й, важко дихаючи, подивився йому у вічі.
— Не відходь від мене.
— Ейк! Ейк–Ейк!
— Так. Джейк. — Він знову припустив бігом, і Юк, як вірний пес, побіг поряд.
Едді відчував, що його, як сказав колись якийсь мудрець, переслідує дежа–вю: він знову мчав з візком, силкуючись випередити час. Замість узбережжя тепер була вулиця Черепахи, але загалом усе лишалося таким самим. Хоча ні, тепер була одна суттєва відмінність: тепер він шукав не самотні двері, а залізничну станцію (чи то пак колиску).
Волосся Сюзанни майоріло на вітрі, а сама вона сиділа рівно, тримаючи в правій руці Роландів револьвер, дулом угору, до захмареного стурбованого неба. Барабани оглушливо стукотіли, доводячи до нестями. Попереду лежав якийсь велетенський предмет, що за своєю формою нагадував тарілку. Напружена уява Едді, напевно, підігріта класичною архітектурою навколишніх будівель, миттю намалювала йому картину: Юпітер і Тор грають у фрізбі. Юпітер подає, а Тор стоїть і дивиться, як тарілка летить, прорізаючи хмари. Вечірка на Олімпі та й годі.
«Фрізбі для богів, — подумав він, маневруючи з Сюзанною між двома каркасами іржавих автомобілів, — гарно придумано».
Зблизька тарілка виявилася чимось на кшталт супутникової, тож Едді підняв візок на хідник, щоб об'їхати її. Коли він уже спускав коляску через бордюр — надто вже засмічений був тротуар, щоб по ньому можна було їхати, — барабанний дріб різко увірвався. Відлуння покотилося у тишу. Та тільки Едді зрозумів, що насправді це не тиша. Попереду, на перетині вулиці Черепахи і якоїсь іншої авеню, виднівся арковий прохід у мармурову будівлю. Вона вся заросла плющем і якоюсь іншою в'юнкою рослиною, що нагадувала кіпарисове листя. Її пагони хоч і були повзучими, проте мали гідний і навіть розкішний вигляд. А за рогом збуджено вирував людський натовп.
— Не зупиняйся! — уривчасто проговорила Сюзанна. — У нас нема часу…
Белькотіння люду прорізав пронизливий істеричний крик. Його супроводжували схвальні вигуки і навіть аплодисменти. Так плескали у долоні люди після вистави у казино в Атлантик–Сіті, де Едді якось побував. Крик переріс у тривалий агонізуючий хрип, що нагадував дзижчання цикади. Едді відчув, що волосся у нього на потилиці настовбурчується. Зиркнувши на трупи, що висіли на найближчому гучномовці, він зрозумів, що веселі ладські Юни проводять чергову привселюдну страту.
162 
