Лёгкий, ненавязчивый романчик 
176 
Шалапут теж чув пісні. Досі він просувався повільно і з пересторогою, час від часу навіть повертаючись, бо боявся взяти неправильний слід. Але щойно його вуха вловили Джейків голос, як він, натягуючи повідець, зірвався на біг. Роланд боявся, щоб він не загавкав, кличучи своїм хрипким голосом Джейка, — Ейк! Ейк! — але, на щастя, цього не сталося. А коли вони досягли шахти, що вела на нижній рівень цього Диціанового Лабіринту, Роланд почув гуркіт якоїсь нової машини — цілком можливо, помпи, — слідом за яким розлігся лункий металевий брязкіт дверей, що зачинялися.
Спустившись на дно квадратного тунелю, Роланд кинув погляд на подвійний ряд світлових трубок, що тягайся в обидва боки. Він побачив, що їх освітлює болотний вогонь, такий самий, що горів у вивісці біля бару Балазара в місті Нью–Йорк. Пильніше стрілець придивився до вузьких хромованих смужок вентиляції, розташованих на стінах під стелею, та стрілок під ними. І зняв з шиї шалапута сиром'ятний повідець. Юк нетерпляче струснув головою — він був вочевидь щасливий позбутися надокучливої штукенції, яка обмежувала його свободу.
— Ми близько, — пробурмотів стрілець на вухо пухнастикові, — тож тепер треба поводитися тихо. Зрозумів, Юк? Дуже тихо.
— И–хо, — пошепки погодився Юк своїм хрипким голосом. За інших обставин це було б навіть кумедно.
Роланд опустив його на землю, і Юк одразу ж помчав тунелем уперед, витягнувши шию і обнюхуючи сталеву підлогу. Стрілець чув, як він зосереджено бурмоче собі під носа — Ейк–Ейк! Ейк–Ейк! Діставши револьвер із кобури, він рушив слідом за твариною.
Едді й Сюзанна саме дивилися на величну Колиску Блейна, коли небо над їхніми головами пролилося сильним дощем.
— Будиночок неслабий, але ж той, хто його зводив, геть забув про пандус для інвалідів! — прогорлав Едді, намагаючись перекричати дощ і грозу.
— Та нічого, — нетерпляче мовила Сюзанна, вибираючись із візка. — Ходімо вже нагору, сховаємося від дощу.
Едді з сумнівом глянув на сходи. Сходинки були невисокі… але їх сила–силенна.
— Сьюз, ти впевнена?
— Я ще тебе пережену, білявий, — відказала вона і напрочуд вправно пішла видряпуватись нагору, спираючись на руки, м'язисті передпліччя й обрубки ніг.
І вона справді мало його не обігнала. Едді мусив якось затягти нагору купу заліза у вигляді візка, тож піднімався повільніше. Діставшись до горішнього майданчика, обоє засапалися. Мокрий одяг парував. Едді збирався було посадити дружину у візок, але натомість ухопив попід пахви, підняв угору, та так і притис до себе, міцно тримаючи за поперек. Він був збуджений, на межі шаленства, і навіть гадки не мав чому.
«Ох, дайте перепочити, — подумав він. — Ти такий шлях пройшов, і досі живий, от залози й набрякли, їм хочеться свята».
Сюзанна облизнула повну верхню губу й запустила сильні пальці йому в волосся. А потім смикнула. Було боляче… але й неймовірно прекрасно водночас.
— Я ж казала, що пережену тебе, білявий, — проговорила вона низьким захриплим голосом.
— Та ну тебе… я прийшов першим… на півсходинки. — Едді спробував удати, що не так уже сильно й засапався, але йому це не вдалося.
— Може, й так… але ж ти весь видихався, хіба ні? — Її рука відпустила волосся Едді й ковзнула вниз. І в очах загорілася посмішка. — Е, ні, видихався, та не весь.
Небом прокотився грім. Обоє здригнулися, а потім розсміялися разом.
— Та ну, — сказав Едді. — Це якесь божевілля. Зараз не час.
Сюзанна не заперечувала, але, перш ніж покласти руку йому
на плече, ще раз стиснула у тому самому місці. Опускаючи її в візок, Едді гостро відчув, що шкодує за незробленим. І той самий жаль він побачив у Сюзанниних очах, коли віз її безмежними обширами, встеленими кам'яними плитами, до прихистку під дахом.
Щойно вони сховалися від зливи, Едді зупинився, і вони озирнулися. Майдан Колиски, вулиця Черепахи і взагалі все місто швидко затулила пересувна завіса дощу. Але Едді анітрохи не шкодував про це. Лад не заслужив на місце у його уявному блокноті, куди записувалися всі цінні спогади.
— Дивись, — пробурмотіла Сюзанна, показуючи на найближчу ринву. На кінці в неї була луската голова великої рибини — схоже, близької родички тих драконів–горгулій, які прикрашали кути Колиски. З рота рибини сріблястим потоком текла вода.
— Це ж не просто собі короткий дощик, так? — здогадався Едді.
176 
