очень нудно 
180 
Не встиг голос із переговорного пристрою вимовити ці слова, як Едді прочитав їх за Сюзанниними губами. Ці слова були настільки ж очевидними, як і відгадка до загадки, щойно її вимовлять.
— Великий Блейн, — прошепотів невидимий голос. — Великий Блейн — це привид у машині… привид в усіх машинах.
Сюзанна піднесла руку до горла і щосили стисла, наче збираючись задушити саму себе. Її очі були сповнені жаху, але погляд не був скляним. Навпаки, він був гострий і сповнений розуміння. Колись у своєму минулому — ще тоді, коли єдине ціле на ім'я Сюзанна роздирали навпіл ворогуючі особистості Детти й Одетти, — вона чула подібний голос. Дитячий голос здивував Сюзанну не менше, ніж Едді, але її страдницький погляд виказував, що вона не вперше потрапила в таку ситуацію.
Хто–хто, а Сюзанна знала все про шаленство роздвоєності.
— Едді треба тікати, — сказала вона, від жаху забуваючи робити паузи між словами. І Едді почув, що у неї в горлі свистить повітря, наче холодний вітер у комині. — Едді треба вшиватися Едді треба вшиватися Едді…
— Пізно, — сказав тихенький зболений голос. — Він прокинувся. Великий Блейн прокинувся. Він знає, що ви тут. Він уже близько.
Раптом у них над головою заблимали лампочки — яскраво–помаранчеві дуги, — заливши усю Колиску пронизливим світлом, яке розігнало пітьму. Сотні наполоханих голубів запурхали довкола, зігнані зі свого лабіринту гнізд під стелею.
— Чекай! — закричав Едді. — Будь ласка, зачекай!
Від хвилювання він забув натиснути кнопку, але Маленький Блейн усе одно відповів.
— Ні! Якщо я залишуся, він мене впіймає! Якщо я залишуся, він мене вб'є! Я не можу цього допустити!
Світло на переговорній коробці знову згасло, але лише на мить. Наступної миті спалахнули обидві кнопки, і «КОМАНДА», і «ВВЕСТИ», але не рожевим, а темно–червоним кольором розжареної підкови в горнилі коваля.
— ХТО ВИ? — прогримів голос, що линув не з динаміка переговорного пристрою, а з кожного гучномовця в місті. Від міці того голосу загойдалися трупи, що висіли на стовпах. Здавалося, навіть мертві ладні тікати від Блейна світ за очі.
Сюзанна зіщулилася у візку, затуливши вуха долонями. Її обличчя витягнулося від переляку, рот спотворив мовчазний крик. Едді теж відчув, що до нього повертаються всі неймовірні страхи–галюцинації дитинства, які він переживав у одинадцять років. Хіба це не той голос, якого він боявся, стоячи поряд із Генрі перед Маєтком? Боявся і, можливо, навіть чекав? Він не знав… але знав тепер, як почувався Джек у тій казці, коли зрозумів, що надто вже зловживав бобовим деревом і розбудив велетня–людожера.
— ЯК ВИ НАСМІЛИЛИСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ? КАЖІТЬ, АБО ПОМРЕТЕ НА МІСЦІ.
І на цьому Едді міг би вклякнути, дозволивши Блейнові — Великому Блейнові — зробити з ними те, що він зробив із Ардісом (а може, навіть щось страшніше). Можливо, йому навіть варто було вклякнути, завмерти в цій жахливій казці, де вони летіли вниз кролячою норою. Але саме спогад про тихий голос, що озвався до них першим, був тим імпульсом, який змусив його розтулити рота. То був голос наляканої дитини, але, навіть перестрашений, він хотів їм допомогти.
«Тож тепер ти мусиш допомогти собі сам, — подумав Едді. — Це ж ти його розбудив, тобі з ним і розбиратися!»
Едді простягнув руку і знову натиснув на кнопку.
— Мене звуть Едді Дін. А жінка, що поряд зі мною, — моя дружина Сюзанна. Ми…
Він глянув на Сюзанну, і та відчайдушно закивала, благаючи його продовжувати.
— Ми мандруємо. Шукаємо Темну Вежу, розташовану на Шляху Променя. З нами ще двоє — Роланд із Ґілеаду і… і Джейк з Нью–Йорка. Ми обоє теж з Нью–Йорка. Якщо ти… — Він замовк, ледь не звернувшись до поїзда «Великий Блейне». Та якби ці слова зірвалися з його губ, то розум, що керував тим голосом, збагнув би, що вони чули інший голос. Так би мовити, голос привида всередині привида.
«Продовжуй», — показала йому обома руками Сюзанна.
— Якщо ти Блейн Моно… то… ми хочемо, щоб ти нас підкинув.
Едді відпустив кнопку. Здавалося, відповіді не було цілу вічність. Тривалу мовчанку порушувало хіба що тріпотіння крил наполоханих голубів. Коли Блейн знову заговорив, його голос линув не з усіх динаміків, а тільки з одного — на коробці переговорного пристрою. І тепер він був майже людським.
— НЕ ВИПРОБОВУЙТЕ МОЄ ТЕРПІННЯ. УСІ ДВЕРІ ВТІ МІСЦЕВОСТІ ЗАЧИНЕНІ. ГІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ, ATI, КОГО НАЗИВАЛИ СТРІЛЬЦЯМИ, ДАВНО МЕРТВІ. А ТЕПЕР ВІДПОВІДАЙТЕ НА МОЄ ПИТАННЯ: ХТО ВИ? ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС.
180 
