54 
1) Ґена
2) Кіт— Рентген
3) Олікс
4) Ілько
5) Синя Борода
6) Коля (друг синьої-бороди)
7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) [89] -
просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.
Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками… [90]
Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.
— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…
— Як?
— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?
— Ну да, і машина в тебе, як автобус.
— Як кораблик.
— Ага. А як пальці поламала?
— Та він дзеркальце витирав…
— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?
— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?
Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.
За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.
— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…
Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.
Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).
Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?
— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!
— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.
— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.
— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.
Він здивовано глипає, але погоджується.
— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.
Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
— Чекаєте кого? — цікавиться дай.
— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.
— Ніяк не приїде, га?
— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
— Курва. — зовсім тихо кажу я.
— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
[89]
Особиста подяка Параноїда авторові «Депеш Мод» та видавництву за такі м'які обкладинки.
[90]
Двадцять професорів разом являтимуть собою таке ж тупувате стадо, як і двадцять зібраних докупи сантехніків. Психологічний приклад втрати індивідуальності в колективі.
54 
