очень нудно 
125 
— Ну що, вас дуже вимучили? — спитав Воланд.
— О ні, мессіре, — відповіла Марґарита, проте ледь чутно.
— Ноблесс обліж[6], — докинув кіт і налив Марґариті якоїсь прозорої рідини у високу склянку.
— Це горілка? — слабко запитала Марґарита.
Кіт підскочив на стільці від обурення.
— Згляньтесь, королево, — прохарчав він, — хіба я допустився б до того, щоб налити дамі горілки? Це — чистий спирт!
Марґарита усміхнулася і зробила спробу відсунути від себе склянку.
— Сміливо пийте, — сказав Воланд, і Марґарита відразу взяла склянку в руки. — Ґелло, сідай, — наказав Воланд і пояснив Марґариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному колі наближених та слуг. Отож, як почуваєтеся ви? Як пройшов цей стомливий бал?
— Запаморочливо! — заторохтів Коров’єв. — Усі зачаровані, закохані, знетямлені! Яка тактовність, ґречність, яка принадність і шарм!
Воланд мовчки підняв склянку і цокнувся з Марґаритою. Марґарита покірно випила, гадаючи, що тут же їй прийде край від спирту. Але нічого поганого не сталося. Живе тепло потекло по її нутрощах, щось м’яко стукнуло в потилицю, повернулися сили, наче вона оце підвелася після доброго цілющого сну, і окрім того з’явився вовчий голод. І при гадці про те, що вона і ріски не мала в роті з учорашнього ранку, він ще більше розгорівся. Вона почала жадібно ковтати кав’яр.
Бегемот відрізав шмат ананаса, посолив його, поперчив, з’їв і після усього так віртуозно смикнув другу стопку спирту, що всі зааплодували. Після другої стопки, випитої Марґаритою, свічки в канделябрах розгорілися ясніше, а в каміні додалося полум’я. Жодного сп’яніння Марґарита не відчувала. Кусаючи білими зубами м’ясо, Марґарита насолоджувалася соком, що тік з нього, і водночас дивилася, як Бегемот намащував гірчицею устрицю.
— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Ґелла, штовхнувши кота в бік.
— Прошу не вчити мене, — відповів Бегемот, — випадано мені сидіти за столом, будьте певні, випадало!
— Ех, як приємно вечеряти ось так, біля каміна, отак по-простому, — деренчав Коров’єв, — серед своїх…
— Ні, Фаготе, — заперечував кіт, — бал має свій чар і розмах.
— Ані чару в ньому немає, ні розмаху також, а ці пришелепкуваті ведмеді, а ще тигри в барі своїм ревом мало не довели мене до мігрені, — сказав Воланд.
— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважаєте, що нема розмаху, то і я відтепер дотримуватимусь цієї ж думки.
— Ти шануйся! — відповів на це Воланд.
— Та я пожартував, — смиренно проказав кіт, — а що стосується тигрів, то я велю їх посмажити.
— Тигрів не можна їсти, — сказала Ґелла.
— Ви гадаєте? Тоді прошу послухати, — відгукнувся кіт і, мружачись від вдоволення, розповів про те, як одного разу він блукав протягом дев’ятнадцяти діб у пустелі і єдине, що мав за харч, це м’ясо забитого ним тигра. Всі уважливо прослухали таку цікаву оповідку, а коли Бегемот закінчив її, хором гукнули:
— Брехня!
— Найцікавіше в цій брехні те, — сказав Воланд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.
— Оце так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він почне протестувати, але він лише тихо сказав: — Історія розсудить нас.
— А скажіть, — звернулася Марґо, збадьорившись після горілки, до Азазелло, — ви його застрелили, цього колишнього барона?
— Безумовно, — відповів Азазелло, — як же його не застрелити. Його неодмінно треба застрелити.
— Я так схвилювалася! — вигукнула Марґарита. — Це сталося так несподівано.
— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров’єв завив і запхинькав:
— Як же не розхвилюватись? У мене самого жижки затрусились! Бабах! Раз! Барон на бік!
— Зі мною мало істерика не сталася, — докинув кіт, облизуючи ложку з кав’яром.
— Ось чого я не збагну, — сказала Марґарита, і золоті іскри від кришталю скакали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гримотіння цього балу?
— Певно, не було чути, королево, — пояснював Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це як-найохайніше треба робити.
— Так, певно… Адже річ у тім, що цей чоловік на сходах… Ото коли ми проходили з Азазелло… і другий у підворітті… Я гадаю, що він стежив за вашою квартирою…
— Правда, правда! — кричав Коров’єв. — Правда, дорога Марґарито Миколаївно! Ви покріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я сам спершу сприйняв його за неуважливого приват-доцента чи то закоханого, що умліває на сходах, але ні, ні! Щось ятрило моє серце! Ох, він стежив за квартирою! І той другий коло входу теж! І той, що був у підворітті, так само!
125 
