ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>




  132  

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. — Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

  132