очень нудно 
33 
Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар… ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно… О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..
І раптом за столиками спурхнуло слово: «Берліоз!!» Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що??!» — «Берліоз!!!» — І пішли зойкати, пішли схоплюватись…
Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.
Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.
Так, загинув, загинув… Але ж ми таки живі!
Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!
Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.
А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.
Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:
— Тю! Дивіться-но лишень!
Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.
А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.
Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.
Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:
— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!
Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:
— От маєте. Біла гарячка.
А другий, жіночий, переляканий, мовив:
— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?
Це Іван Миколайович почув і відповів:
— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!
33 
