5 
Один із найоригінальніших творів — його п’єса «Багряний острів», поставлена в 1928 році в Камерному театрі режисером Таїровим. Це одна з останніх спроб письменника заявити про ганебне становище творчої інтелігенції в умовах пролетарської диктатури. П’єса являє собою різножанровий синтез, в якому домінують риси сатиричної комедії. Сам Булгаков назвав «Багряний острів» «драматургічним памфлетом». Проблематика п’єси має два аспекти. Це, з одного боку, виклик чиновницькому свавіллю в художній творчості, протест проти втручання у творчий процес пролетарської держави, з другого боку — викриття халтурного, псевдореволюційного мистецтва. Булгаков використовує прийом подання тексту в тексті, тобто моделює ситуацію театру в театрі. Виникає зла й весела пародія на злободенну п’єсу з бездарним так званим революційним сюжетом.
Один драматург Димогацький (псевдонім Жуль Верн) складає і намагається поставити в театрі п’єсу про те, як на екзотичному острові «червоні туземці», пригноблені «білими арапами», добувають перли. Панує на цьому острові тиран Сізі-Бузі, який несподівано гине під час виверження вулкана. Його трон захоплює пройдисвіт і демагог Кірі-Кукі. Але туземці вчиняють бунт, і тоді Кірі-Кукі втікає до Європи. Перейнявшись до нього розумінням і співчуттям, лорд Гленарван споряджає корабель для придушення повстання туземців. Однак у першому варіанті фіналу п’єси лорд відводить корабель, злякавшись отруєних стріл туземців. У другому варіанті матроси здіймають бунт, скидають з корабля лорда, його дружину й капітана, а потім повертаються на острів з братським пролетарським привітом «червоним туземцям».
Пролог і епілог п’єси Булгакова відтворюють закулісні картини життя театру. Розігрується трагікомічна боротьба за дозвіл на п’єсу, У першій картині директор театру по телефону вмовляє «володаря репертуару» Саву Лукича прийняти спектакль. Розкривається рабська залежність театру від свавілля неосвіченого і чванливого чиновника. Приходить Сава Лукич тільки на перегляд четвертого акту п’єси про туземців і намагається її заборонити як ідейно неприйнятну. У другому варіанті п’єса все ж таки допускається, оскільки за п’ять хвилин створено новий фінал у дусі міжнародної революції і солідарності трудящих.
П’єсу Булгакова критики не зрозуміли і не прийняли. Члени Головреперткому вбачали в ній тільки прагнення автора вивести «відповідальних радянських працівників дурнями». Між тим головний задум Булгакова полягав у тому, щоб затаврувати пристосовництво у мистецтві, політичні спекуляції на революційній тематиці і безсоромну безпринципність «володарів репертуару».
У 1929 році Булгаков зрозумів, що відбулося його «письменницьке знищення», про що він писав братові в Париж. Усі булгаковські п’єси були викинуті з поточного репертуару, з белетристики не було надруковано жодного рядка. Письменник звернувся до Сталіна з проханням випустити його з дружиною за кордон на будь-який строк. Усе ж лишившись у СРСР, він веде боротьбу за право на творче існування. Один з найзначніших творів цього періоду — п’єса «Кабала святош» («Мольєр», 1929 р.) була поставлена тільки в 1936 році і знята після семи вистав. Основна тема «Кабали святош» — боротьба художника, творця за право виразити свій талант. Заради можливості побачити на сцені «Тартюфа» булгаковський Мольєр готовий стерпіти приниження гідності, лукавити, плазувати перед королем. Однак Мольєр, ставши жертвою змови і переживши приниження, все одно стає роздавленим тираном: він роздавлений, але прозрів. Майстерно побудована драматична дія, блискучий діалог, природне поєднання фарсової і трагічної першооснов, створення колізії, в яку вписана універсальна формула стосунків художника і влади, дають підстави бачити в «Кабалі святош» вершинне досягнення драматургічного таланту Булгакова.
Тема фатальної долі художника стає однією з центральних у творчості письменника. У 1936 році Булгаков знову опинився на межі загибелі, і ця ситуація знайшла відображення в романі «Нотатки покійника» («Театральний роман», 1936–1937 рр.). У центр оповіді поставлені особистість художника, його сповідь, посмертні нотатки про боротьбу за право сповістити світ про істину, що відкрилася творцеві. Смислове ядро роману утворюють мотиви високої цінності творчої особистості, її вибраності, прагнення самореалізації, а також мотиви середовища і підкорення мистецтва системі. Найбільш трагічно звучить у «Театральному романі» тема невпізнанності і незатребуваності великого творчого дару. А співвідношення двох реальностей — автобіографічної та художньої — перетворює окрему історію про талановитого письменника і драматурга, про його зіткнення із заздрісниками й тираном-режисером на міф про художника із завжди трагічною долею.
5 
