Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
85 
Тьма заступила Єршалаїм,
Злива уперіщила раптово і заскочила кентурії ще на узвозі. Вода ринула так страшно, що, коли вояки бігли вниз, їм навздогін уже мчали вируючі потоки. Вояки ковзали й падали на розмоклому глинищі, поспішаючи на рівну дорогу, якою — вже ледве добачувана в поволоці води — відходила в Єршалаїм до нитки змокла кіннота. За кілька хвилин у паруючому вариві грози, води й вогню на горбі лишився тільки один чоловік.
Розмахуючи недарма вкраденим ножем, зриваючись на слизьких виступах, хапаючись за що трапиться, часом повзучи навколішки, він поривався до стовпів. Він то зникав у густій млі, то раптом висвітлювався сполохами.
Дірвавшись до стовпів, уже по литки у воді, він зірвав із себе обважнілий просякнутий водою талліф, залишився в самій сорочці й припав до ніг Ієшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню перекладину, обняв Ієшуа і вивільнив руки від горішніх зав’язок. Голе мокре тіло Ієшуа впало на Левія і повалило його на землю. Левій тут же хотів взяти тіло собі на плечі, але якась думка зупинила його. Він залишив на землі у воді тіло з закинутою головою та розметаними руками і побіг, роз’їжджаючись ногами в глиняній кваші, до інших стовпів. Він перерізав мотуззя і на них, і ще два тіла обвалилися на землю.
Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла і три спорожнілі стовпи. Вода била і повертала мерців.
Ні Левія, ні тіла Ієшуа на вершку пагорба в той час уже не було.
Розділ 17
НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ
Уранці в п’ятницю, тобто наступного після проклятого сеансу дня, усі присутні службовці Вар’єте — бухгалтер Василь Степанович Ласточкін, два рахівники, три друкарки, обидві касирки, кур’єри, капельдинери і прибиральниці — словом, усі наявні, не були при праці на своїх місцях, а сиділи на підвіконнях вікон, які виходили на Садову, і дивились на те, що діється під стіною Вар’єте. Під цією стіною у дві лави тулилася багатотисячна черга, хвіст якої був на Кудринській площі. На чолі цієї черги стояло близько двох десятків широковідомих театральній Москві перекупників.
Черга бентежно нуртувала, привертала увагу громадян, що плавом пливли повз них, і поринула в обговорення запальних переказів про вчорашній небачений сеанс чорної магії. Ці ж перекази несказанно спантеличили бухгалтера Василя Степановича, який напередодні на спектаклі не був. Капельдинери розповідали казна-що, а серед іншого те, як після закінчення голосного сеансу декотрі громадянки в непристойному вигляді бігали вулицею, і таке інше у тому самому стилі. Скромний і тихий Василь Степанович тільки кліпав очима, слухаючи теревені про ці всі дивовижі, й зовсім не знав, що йому чинити, а робити щось було конче необхідно, і саме йому, позаяк він тепер був найстаршим у всій команді Вар’єте.
На десяту годину ранку черга охочих запопасти квитків до того розбухла, що чутки про неї досягли міліції, і на диво швидко було вислано як піші, так і кінні загони, які цю чергу певною мірою впорядкували. Але і впорядкована зміюка завдовжки з кілометр сама собою була великою спокусою і надзвичайно вражала громадян на Садовій.
Таке діялося зовні, а всередині Вар’єте теж було вельми негаразд. Від самісінького ранку почали дзвонити і дзвонили безперервно телефони в кабінеті Лиходєєва, в кабінеті Римського, в бухгалтерії, в касі та в кабінеті Варенухи. Василь Степанович спочатку відповідав щось, відповідала й касирка, мимрили щось у телефони капельдинери, а згодом і зовсім перестали відповідати, бо на запитання, де Лиходєєв, Варенуха, Римський, сказати було зовсім нічого. Спочатку намагалися відкараскуватися словами «Лиходєєв на квартирі», а з міста відповідали, що телефонували на квартиру і що квартира каже, що Лиходєєв у Вар’єте.
Зателефонувала схвильована дама, почала вимагати Римського, їй порадили подзвонити дружині його, на що рурка, зайшовшись плачем, відповіла, що вона і є дружина і що Римського ніде немає. Зчинялася якась нісенітниця. Прибиральниця вже всім розказала, що, ввійшовши в кабінет фіндиректора прибирати, вона побачила, що двері там навстіж, лампи горять, вікно в сад розбите, крісло лежить перекинуте і нікого немає.
Десь після десятої увірвалася у Вар’єте мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки. Василь Степанович цілковито розгубився і не знав, що їй раяти. А о пів на одинадцяту з’явилася міліція. Перше ж і цілком резонне запитання її було:
85 
