очень нудно 
34 
"А що,— думаю,— з вогнегасником дуже зручно..."
Ходжу я по кімнаті, дивлюся на своє відображення у золотих стінах, милуюся. Коли це — хлоп-хлоп!— крилами хтось за вікном залопотів, на золоте підвіконня сів. Дивлюсь — чорний ворон. Клюнув дзьобом у золоті грати і обернувся на чорного кота.
Та це ж Лаврентій!
"Слухай!— каже мені Лаврентій.— Тікай звідси швидше, бо пропадеш".
Сказав він це, і тільки тут страх мене охопив. Та що ж це робиться? Та що ж це діється? Це ж я у Змія Горинича обертаюся. Змієням Горюсиком уже став. От яка то чарівна вража сила царя Добрила та цариці Злагоди! То вони навмисне задарюють, щоб розбестити, щоб відучити трудитися...
А як же Тайфун Маруся? Хто ж її врятує? Сьогодні Кощій на ній ожениться й квит! Пропаде прекрасна дівчина, яку все наше село Гарбузяни так ніжно любить.
"Лаврентію! Голубе! Що робити? Треба ж рятувати Тайфун Марусю, а я, бач..."
Кіт Лаврентій лапою за вухом почухав і каже:
"Для того щоб когось рятувати, спершу треба самому врятуватися. Як мінімум!"
Ну ж розумний кіт!
"Лаврушо,— кажу,— то як же ж бути?"
Лаврентій знову за вухом почухав і каже:
"Бери оно заступ, копай".
Дивлюсь, стоїть попід стіною заступ, звичайний, залізний, з дерев'яним держаком.
Звідки він тут узявся?
Беру я заступ.
"Де копати?"
Кіт Лаврентій лапою на золоту підлогу показує:
"Тут".
Копнув я. Дивна річ — заступ, як у землю, в підлогу вгруз.
Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.
Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.
І сама собою пісня заспівалася:
Піть-піть-піть!..
Тьох-тьох-тьох!
Ай-я-я! Ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав!..
Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.
І так мені гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здавалося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.
Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лаврентій:
"Досить! Уже пролізеш. Треба тікати".
Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!
"Ой,— кажу.— Як же я звідси злізу? Гепнусь — мокрого місця не лишиться".
Кіт Лаврентій усміхнувся:
"Не бійся! Я тобі свої крила дам".
"А ти?"
"А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося".
Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву — і вже в мене за спиною крила.
Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:
"Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого".
Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку...
— Правильно!— весело сказав Сашко Циган.— Бо заслужив! Я можу й зараз додати.
— Та почекай! Не перебивай! Хай договорить!— зупинив його Журавель.
— Та нема чого договорювати,— зітхнув Марусик.— Бо тут я й прокинувся...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому ви довідаєтесь про приголомшливу новину, яку розповів нашим героям Петя Бараболя, а також про таємниче зникнення головної героїні.
— Бач! А казав, що тобі ніколи нічого не сниться. Це ж просто здорово! Такий збіг — Журавель загадково усміхнувся.
— Який збіг?— спитав Сашко Циган.
— При чому тут збіг?— спитав Марусик.
— А при тому, що мені теж сьогодні сон приснився,— продовжував загадково усміхатися Журавель.
— Який? Про те саме?
— Ага.
— Та ти що!
— Точно.
— Ну, це вже...
Але почути, який сон приснився Журавлю, хлопцям зараз не вдалося. Бо в цю мить назустріч їм вискочив їхній однокласник, захеканий Петя Бараболя.
Хлопці йшли понад річкою і, коли Петя вискочив на стежку, спершу думали, що на річці щось трапилося,— хтось топиться абощо.
Але...
— Ой, хлопці! Слухайте! Я щось знаю!— хекаючи, випалив Бараболя.— Таке... таке... Луснете від подиву!
— Ну, що? Що?
Бараболя злодійкувато озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст:
— Тільки — ш-ш-ш... Секрет!.. Державна таємниця!
— Вже й державна?— недовірливо скривився Сашко Циган.
— Абсолютно!— вдарив себе в груди Бараболя.
— Ну, давай!— сказав Журавель. Бараболя оцінююче глянув на хлопців.
34 
