4 
— А взагалі скільки у житті різних загадок, таємниць, незрозумілого... Цікаво жити на світі! Правда? — Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.
Почалися переліски.
Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губанівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття.
І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов'янськими мовами "губи" — це "гриби").
— Ех, кінчається літо,— зітхнув Сашко Циган.
— Мда... — й собі зітхнув Марусик.— Ще трохи — і до школи...
— А мені вже й хочеться,— усміхнувся Журавель.
— Та! — махнув рукою Сашко Циган.— Хоч би не обманював.
— А я не обманюю. Чесно,— знов усміхнувся Журавель.
— Ну й дурень! — одрізав Сашко Циган.
— Теж мені радість! — пхикнув Марусик.— Знову уроки, домашні завдання, "трудові навички", "сідай, двійка"... Тьху!
— Найкраще у навчальному процесі — це канікули,— прорік Сашко Циган. |
Журавель хотів щось заперечити, але Циган перебив його:
— Не дратуй мене! Що ти не скажеш — буде неправда. Любиш ти удавати з себе зразково-показового... Аж гидко слухати!
Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима. Він був на півроку старший за своїх друзів, але вчилися вони в одному класі, жили поряд, і, як ви вже, мабуть, помітили, ватажком серед них вважався Сашко Циган. Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м'який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Про таких кажуть: "Хоч у вухо вбгай, хоч до рани прикладай".
І він не ображався, коли хлопці кепкували з нього. Звісно, при бажанні Журавель міг легко постояти за себе, хоча б надававши їм потиличників (він спокійно впорався б з обома). Але він лише простодушно усміхався на їхні глузи — вони наче одскакували від нього, як горох від стіни. Така вже була в нього вдача.
Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько.
Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.
З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь...
То був Бакай. Лісове озеро.
Казали, що воно не має дна,— таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора — хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю... Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики... Та що й казати — коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.
І отут...
Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не...
Бо я вам не повірю.
Так от. Примовкли хлопці. І отут... Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.
Те, що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого " погляду. Причому, як потім з'ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом'яного бриля, потемнілого й ' обшарпаного, як у діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-
під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються. А тут, уявляєте, глухий ліс, безлюддя га ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.
Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця...
То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах, який не пропускав не лише чужих, а й своїх, щоб не обгавкати їх як слід, раптом, мов кошеня, лащився до незнайомого дядька...
4 
