93 
Гаррі ще ніколи не бачив Персі таким розгубленим.
— А що ж ти таке робив, Персі? — хихикнув Рон. — Розкажи нам, ми сміятися не будемо.
Але Персі навіть не усміхнувся у відповідь.
— Передай мені он ті булочки, Гаррі. Я вмираю з голоду.
* * *
Гаррі знав, що завтра таємниця, мабуть, буде розкрита, і то без їхньої допомоги. Але все ж хотів поговорити з Міртою. На його щастя, така нагода і справді трапилася того самого ранку, коли Ґільдерой Локарт вів їх на урок історії магії.
Локарт, який так часто запевняв їх, ніби небезпека минула (хоч потім одразу виявлялося, що він помилявся), був тепер щиро переконаний, що нарешті відпала потреба й супроводити учнів коридорами. Ще б пак: його волосся було не таке лискуче, як завжди; чергуючи на п’ятому поверсі, він, напевне, не спав цілу ніч.
— Запам’ятайте мої слова, — сказав він, завертаючи за ріг разом з учнями, — перше, що нам скажуть ті спаралізовані бідолахи: «Це зробив Геґрід». Чесно кажучи, мене вражає те, що професорка Макґонеґел і досі не відмінила всі ці заходи безпеки.
— Цілком з вами згоден, пане професоре, — сказав Гаррі, а в Рона з подиву аж випали книжки.
— Дякую, Гаррі, — люб’язно сказав йому Локарт, поки вони пропускали довгу вервечку гафелпафців. — Я маю на увазі, що ми, вчителі, маємо купу роботи і без цих прогулянок з учнями на уроки та нічних чергувань!
— Це правда, — погодився Рон, збагнувши, куди хилить Гаррі. — Чому б вам не покинути нас тут, пане професоре, — лишився тільки один коридор.
— Знаєш, Візлі, мабуть, я так і зроблю, — зрадів Локарт. — Мені й справді треба ще підготуватися до наступного уроку.
І Локарт пішов.
— Підготуватися до уроку! — глузливо посміхнувся Рон. — Мабуть, побіг підкручувати волосся!
Вони пропустили решту ґрифіндорців, а тоді завернули в бічний перехід і побігли до туалету Плаксивої Мірти. Але саме тоді, коли вони вже вітали один одного з блискучим задумом…
— Поттере! Візлі! Що ви тут робите? — пролунав голос професорки Макґонеґел, а її вуста були стиснуті в найтоншу на світі лінію.
— Ми… ми… — почав затинатися Рон, — ми збиралися… піти й побачити…
— Герміону! — допоміг приятелеві Гаррі.
Рон з професоркою Макґонеґел одночасно глянули на нього.
— Пані професорко, ми вже хтозна–скільки її не бачили, — поспіхом заговорив Гаррі, наступивши Ронові на ногу. — Ми хотіли заскочити до шкільної лікарні, сказати… що мандрагора майже готова і… е–е… що Герміоні не треба журитися.
Професорка Макґонеґел не спускала з нього очей, і на якусь мить Гаррі подумав, що вона зараз вибухне криком.
Але коли вона заговорила, її голос був на диво схвильований.
— Звичайно, — погодилася вона, і здивований Гаррі побачив, як у її очах–намистинках зблиснула сльоза. — Так–так, я розумію, що найтяжче пережити усе це друзям… які… Так, Поттере, звичайно, вам можна відвідати міс Ґрейнджер. Я повідомлю професорові Бінсу, куди ви пішли. Скажіть мадам Помфрі, що я дала дозвіл.
Й досі не вірячи, що їм пощастило уникнути покарання, Гаррі й Рон звернули за ріг і виразно почули, як висякалася професорка Макґонеґел.
— Це була, — палко вимовив Рон, — твоя найкраща вигадка!
Вони тепер не мали іншого вибору, як піти до Шкільної лікарні й сказати мадам Помфрі, що професорка Макґонеґел дозволила їм відвідати Герміону.
Мадам Помфрі, хоч і неохоче, таки впустила їх.
— Який сенс казати щось паралізованій людині! — пробурмотіла вона.
Присівши на стільці біля Герміони, хлопці зразу переконалися в її правоті. Було очевидно: Герміона навіть не здогадувалася, що до неї хтось прийшов. З таким самим успіхом можна було б утішати її тумбочку.
— Цікаво, чи бачила вона нападника? — запитав Рон, сумно поглядаючи на застигле обличчя Герміони. — Бо якщо він підкрадався до них непомітно, то ще невідомо…
Проте Гаррі не дивився на Герміонине обличчя. Його більше зацікавила її права рука, що лежала зверху на ковдрі. Він підсунувся ближче і помітив аркушик паперу, затиснутий у кулаці.
Пересвідчившись, що поблизу немає мадам Помфрі, Гаррі вказав на нього Ронові.
— Спробуй–но витягнути, — прошепотів Рон, пересуваючи стілець, щоб затулити Гаррі від мадам Помфрі.
Це було нелегко. Герміонині пальці так міцно стискали аркушик, що Гаррі боявся його порвати. Поки Рон стежив за мадам Помфрі, він кілька хвилин смикав папірець, поки той нарешті таки піддався.
93 
