очень нудно 
101 
— їсти хочеться…
Ще не було у квартирі Вербицьких такої веселої вечері. А все Стас. Так розходився — не зупинити. І торохтів, і торохтів, жартував, тости підіймав — за жінок, за жінок, за матерів!
— Ви ж за кермом, Станіславе! — Іветті хотілося говорити про що завгодно, аби подалі від слизьких тем.
— Залишимо машину тут. Додому пішки підемо. Так, Лідо?
— Так…
— Платоне! Ти нас провести не хочеш? — закинув вудку Стас.
— Не хочу, — спокійно відповів Платон. — Тут усе, що мені потрібно. Я. Рая.
— І мама з Ангеліною. І ми до тебе приїжджаємо, — підхопила Ліда, бо їй здалося, мама не потрапила в перелік потрібного для Платона.
Платон подивився на Стаса:
— А тепер ми йдемо до мене.
— Веди! — кивнув Стас, і вони посунули до Платонової кімнати.
Нянька заходилася зі столу збирати, Рая взялася їй допомагати. Іветта важко встала з крісла.
— Ходімо, Лідочко. Розкажеш, як день пройшов…
У татовому кабінеті — святилище. Тут Ліда ніколи брехати не наважувалася. Іветта стала біля вікна, очі в сніг набридлий.
— Кажи, Лідочко…
— Так непросто… усе… — збрехала непевно.
Насправді — просто. Надто легко і просто. Це ж так і вбити можна… За згодою сторін. Або без згоди.
Сьомого березня вона попросила у Стаса «тойоту» і поїхала у Бровари, де у міській лікарні працював її однокурсник Коцюба. Ліда і в інституті його ім'я весь час забувала, бо повелося — Коцюба та й Коцюба, а тепер геть забула, навіть не намагалася згадати. Вони домовилися зустрітися біля великого розважального центру, тож об одинадцятій рівно Ліда вже виглядала Коцюбу. Намагалася уявити, яким той став: чотири роки не бачилися. В інституті худий як жердина, невисокий Коцюба прославився тим, що зміг на спір переїсти Ваню Бугая — велетня, силача, важкоатлета і страшенного любителя попоїсти. Тоді весь курс у гуртожитку зібрався спостерігати за тим, як худий Коцюба методично з'їдає пельмень за пельменем, іронічно зиркає на обляпаного сметаною Бугая, жує — знову вкидає до рота пельмень. Коли перед Бугаєм поставили третю миску з пельменями, він здивовано подивився на Коцюбу, на миску, що стояла перед Коцюбою…
— Куди воно тобі лізе? — спитав кволо. Замахнувся. Хряпнув розкритою долонею по мисці — пельмені тікати! І повідомив зібрання: — Ненавиджу… пельмені!
Ліда згадала доброзичливу фізію Вані Бугая. Усміхнулася.
— Лідо? Це ти?
Озирнулася і… розсміялася.
— Привіт, Коцюбо!
Ну аж нітрохи не змінився. Так само худий і невисокий. Завів окуляри, лисину і золотий перстень. А взуття дешеве. Значить, бідує.
— Чуєш! Я так здивувався, коли ти зателефонувала…
— Як живеш. Коцюбо?
— Ой, та як живу… Практикую…
Вони любили це слово зі студентської лави. «Практикую». У цьому відчувався пафос професії і та-а-кі перспективи!..
— …Сьогодні свиню сусідам колов. У мене ж дім. Приватний сектор. Курочка там, кізочка… Молочко. Заїдеш?
— Я у справі.
— Що за справа? На зустріч підеш?
— Яку зустріч? — не зрозуміла Ліда.
— А ти не знаєш? «Наші» за тиждень зустрічаються в інституті. Усі будуть. Усі. Навіть Ваня Бугай приїде з Москви.
— Ваня в Москві?
— Лідо, цур тобі! Ти що — нічого про «наших» не знаєш? Ваня в Москві, Фрідман, ясна річ, в Ізраїлі, а Котовцева Лєнка — у Штатах.
— О котрій? Де? Обов'язково буду! — Така хвиля.
Як узялися згадувати — про час забули. Коли Лідині ступні примерзли до підошви чобітків, вона глянула на годинник і раптом сказала:
— Чуєш, Коцюбо. Треба одній дівчині аборт зробити.
— Зробимо, — кивнув Коцюба.
— Ну… Не ти ж, я сподіваюся?
— Чому ні? Булгаков же зміг? І я зможу, — повторив Іветтине.
— Вона може не погодитися…
— Ну… Не робитимемо.
— Ні! Ти не зрозумів. Вона точно не буде згодна, але треба зробити.
Коцюба зняв окуляри, прискіпливо глянув на Ліду, задумався.
— Ну… Зробимо.
— Як?
— За гроші, Лідо, — відповів Коцюба.
Домовилися просто: восьмого березня Ліда знову заїде до однокурсника. Привезе йому завдаток, за день до операції попередить телефонним дзвінком, щоб наступного дня терапевт Коцюба підготував необхідне приміщення, анестетики й інструментарій.
— І був би катастрофічно тверезим! — додав сам собі завдання.
Ліда їхала назад, до Києва, напружувала очі, щоби бачити шлях, бо наглі сльози збивали різкість на туман. Урешті-решт зупинила автівку на околиці столиці й просиділа години зо дві, приходячи до тями. Вона й не думала домовлятися про аборт для Раї. Вона поїхала, щоб знати, як потім брехати Іветті. Бо — апріорі — не міг ніхто з нормальних лікарів погодитися робити аборт без згоди пацієнтки. Вони ж клялися не зашкодити…
101 
