128 
Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.
Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.
— Здається… я не хочу жити, — процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота — повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.
Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.
— Стас?..
На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.
«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.
— Люблю тебе, — прошепотіла. — Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!
Він усміхнувся — печалі в прах! — сказав:
— Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.
— Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, — Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. — Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…
І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.
— Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…
— Не сам?
Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:
— Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…
Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і — побий грім! — воно було настільки схожим на тата, на саму Ліду, що це здавалося гидким, недоречним жартом. Та що ж це?!
Стас не помітив, як потемніли Лідині очі. Обійняв.
— Ще одна Вербицька, — мовив сумно. — Як назвемо?
— Що це? — прошепотіла вражено.
— Не знаю, із чого й почати… Платона знайшов. Знаю тепер, де він. Навідаємося… Дім будує. Рая його… померла. Народжувала цю крихітку і померла…
— Померла? — відлунням гірким. Наче орієнтир утратила. — Як же так? Чому?
— Пологи передчасні…
— Це не привід. Стегна… Мабуть, стегна завузькі…
— Платон нам донечку віддав…
— Нам?
— Так. Чекав. Сказав: «Я знав, що ти приїдеш, Стасе»… Він… не повернеться, Лідо.
— Чудово!
— Що? — Стас здивовано глянув на Ліду, та вона вже вивільнилася з його обіймів, збуджено ходила навколо стола, гнівно зиркала в кошик.
«Вербицька? Ще одна Вербицька? Яка маячня! Я — Вербицька! Єдина, остання справжня Вербицька, а Платон… Платон — хворий, чужий, зайвий! Не хочу і чути про нього! Хай забирає свій спадок, свою дитину і більше ніколи… ніколи не нагадує мені про… все! Про все, що я хочу забути! Він не Вербицький! І дитина не схожа на мене. На тата не схожа, — брехала собі відчайдушно і вірила в те, вірила. — Як же Стас міг принести в дім Вербицьких ще одне байстрюченя?.. Він просто не розуміє. Бо… не знає. І ніколи не дізнається, бо таємниці більше нема. Як не було сиротинця, брехні і страхів. Нема про що говорити. Цього просто не було. Я була з батьками в Африці, потім мама… народила не від тата хворого хлопчика. Така моя правда. Хай хоч убивають — така моя правда. Я — Вербицька! Остання справжня Вербицька… Інших не буде!»
— Лідо… Що з тобою? — запитав Стас.
— Зі мною? Зі мною все чудово. Просто я… Я не хочу чужої дитини. Для таких дітей є… заклади. І там… там відмінно виховують… таких дітей…
Стас ураз спохмурнів. Приголомшено подивився на дружину.
— Лідо… Ти… вибирай слова…
— Ти вибирай, Стасе. Або я… Або…
Стас розсміявся так голосно, що немовлятко прокинулося і заплакало. Дезінфікатор підхопив кошик, пішов до передпокою.
— І як же тебе назвати, красуне моя? — бурмотів собі під ніс.
128 
