124 
Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся — нікого! Вийшов на ґанок — і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.
— Доброго ранку. Як спалося?
— Гарно. Як у дитинстві, — усміхнувся. — Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…
— Так чекала на вас…
— На мене?
Дівчина кивнула. Стас насторожився.
— А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?
Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса — і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.
— Тут, тут… — дівчина вже йшла двором за мазанку, а там — вишні, вишні.
Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.
— Зачекай! Куди мене ведеш? — гукнув дівчині. — До босяків цих?.. Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…
Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев'яний хрест.
— Тут Рая… — сказала дівчина. — Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе — дитинка їхня.
Стас ледве встояв. Очима у хрест.
— Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… — уже пошепки.
Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко — і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.
— Оце так розклад, йо… — коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. — А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?
Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.
— Платон у селі. Дім будує…
— Дім? Він що — геть збожеволів? Дитя залишив…
— У Платона своя доля, а я знала…
— Що?
— Що ви приїдете…
Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.
— Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!
Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.
— Хлопець?
— Дівчинка…
— Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…
Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.
Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?
У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…
Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею — ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:
— Платоне! Блін, Платохо! Ти?!
Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп'ятися.
— Платоне! Привіт, друже! Це ти? — торохтів, бо щойно придумав, ніби мчав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут — бац! — Платон!
Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова — а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:
— Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?
— Веди. Подивимося, — розгубився Стас.
Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці — аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п'яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:
— Ех, не хочеться про погане…
Платон сумно всміхнувся:
— Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.
— Яке?
— Народити дитину, — сказав Платон. — Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?
124 
