127 
Ліда перелякалася. Так он де підступ! І весь режим коту під хвіст. І не треба було Ангеліну гнати. Зараз цей сивочолий чоловік розгорне папери, і вона почує щось жахливе і викривальне…
— «Цей заповіт, складений мною особисто, перекреслює всі мої попередні дії стосовно будь-якого майна мого і мого чоловіка Вербицького Петра Григоровича, і є моєю останньою, остаточною волею…» — читав Поспєлов.
Ліда відчула, як пересохло горло. «Перекреслює, перекреслює…» — билося в голові. Зараз адвокат прочитає: «враховуючи той драматичний факт, що Вербицька Лідія Петрівна не є моєю біологічною донькою, я позбавляю її всіх прав…» Невже? Невже?! Хитра мама. Ставила підписи під документами і знала — то маячня.
— Лідочко. Ви мене чуєте? — запитав Поспєлов.
— Що?
— За заповітом Іветти Андріївни ви маєте дати згоду на відкриття рахунків для цих дітей, — спокійно повторив Поспєлов.
— Дітей? Яких дітей? — геть розгубилася Ліда.
— Ваша матінка побажала, щоб половину відсотків із її депозитних рахунків було перераховано на рахунки неповнолітніх Миколи, Андрія, Едуарда та Ярослави… Прізвища… Ну, в них у всіх різні прізвища, але по матері це рідні брати і сестра Раї, дружини вашого брата Платона. Ви даєте згоду?
— У Раї… є брати і сестра? А… де вони?
— У дуже пристойному місці. Іветта Андріївна потурбувалася. Дитячий будинок сімейного типу. Я сам їх туди відвозив… Дітям пощастило.
— У мами… були депозитні рахунки?
— Так, — кивнув Поспєлов. — Якщо ви даєте згоду, то маєте негайно поставити підпис під цим документом.
Ліді здалося, що її обліпила юрба з сиротинця, хапала за руки, намагалася вирвати цукерку, а Ліда безпорадно відбивалася і кричала: «То мені мама передала!»
— Лідо…
Сироти порозбігалися. Іветта глянула.
— Добре, — прошепотіла Ліда. — Де ставити підпис?
Це було випробування. Хитра мама ніяк не хотіла просто довіритися своїй Лідочці, бо тільки за наявності Лідиного підпису під згодою годувати братів і сестру хутірської, вона віддавала їй майже все, що Ліда віднедавна і так вважала своїм. Квартиру на Подолі, права власності на таткову наукову спадщину, гроші, акції — за умови…
— Якщо ви підтвердите, що не маєте жодних претензій до спадку, який ваша матінка заповіла вашому брату Платону, — повідомив Поспєлов.
— Претензій? — захвилювалася, аж почервоніла. — Може, ви не знаєте, Федоре Олександровичу, але мій брат… Він хворий і самостійно не може…
— Усі права опіки і право розпоряджатися Платоновою частиною спадку за заповітом передаються дружині Платона… У разі її чи його смерті — їхній дитині чи дітям… У вас є претензії, Лідочко?
— І… багато мама їм…
— Немало.
— Чи не могли б ви бути конкретнішим?
— Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.
— Вона моя мама!
— Перепрошую, — спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. — Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…
Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:
— Це все?
— Все, — кивнув безбарвно. Додав: — Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?
— Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.
— Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, — похитав головою Поспєлов.
— Я Вербицька, — сказала професорська донька.
Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з'їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею — моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…
— А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…
І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона — упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді — і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній — Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій — невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет — недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.
127 
