очень нудно 
46 
— …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, — сказала Іветта.
— Яку?
— Знайти дружину. Для Платона.
— Ні! — прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!
— Що? — напружилася Іветта. — Не розумію тебе, Лідочко!
Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.
— Чужа людина… — Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. — Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.
— Ти помиляєшся, Лідочко, — спокійно відповіла Іветта. — Ось Ангеліна… Вона нам чужа?
— Ні.
— Тепер ти розумієш мою логіку?
— Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.
— Так, — погодилася Іветта. — Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.
Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!
— А чому ти згадала про ту ідею, мамо? — запитала розслаблено.
— Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім'я Раєчка, — відповіла Іветта. — Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.
Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури — сніг у чоботи. Не зважала.
«Ні! — билося в голові. — Не хочу! Ангеліна правду каже — гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте — дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала — забороняти мені в рідний дім приходити!»
Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода?
Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий — лихим чи добрим.
За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок — валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:
— Стій! Дай закурити!
— Закурити?! — Ліду аж тіпнуло від обурення. — А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім'я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!
— Хочеш купити мені дім? — вишкірився той.
Ліда спантеличено озирнулася — ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…
— У тебе був дім?
— Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!
— І де? Чому ти не там? Чому тут?
— Тобі як — від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.
Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.
— Не хочу слухати. Свого вистачає.
Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.
— Ти знаєш таке слово «віварій»?
— Це що? — запитав волоцюга.
— Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі — піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?
— Так, — збрехав щедрій пані. — Дуже красиве слово.
— Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? — врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.
— Слухай, іди вже куди йшла! — обурився чоловік. — Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?
— А ти невдячний!
— Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!
— Він мене не «витримує»! Він мене любить! — вигукнула Ліда.
«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, — молилася, підходячи до дверей власної квартири. — Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип'ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».
46 
