очень нудно 
75 
Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками…
— Усе! — кричав у ліс. — Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу!
Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг.
— Я… За кермо можу… сісти…
— Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно!
— Що ти кажеш?.. — сиділа в снігу.
— Шльондра!
— Ти сам…
— Я?! Я?!
— Стасе…
— Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? — повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. — Ану! Повернися до них! Запитай! А ти…
— Стасе…
— Шльондра! Ненавиджу!
— Ти сам привіз мене туди.
— А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти…
Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса.
— Я не хотіла, не хотіла туди їхати…
— Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті!
— Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла…
— Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче!
— Припини!
— Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком!
— Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! — накричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався.
— Брехня!
— Ні! Ні! — кричала і плакала. — А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав?
— Так! — агресивно. — Я мав пересвідчитися, що ти…
— Чому ж ти не зупинив його? Чому?!
— Я намагався, але двері були замкнені…
— Тобто…
— Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… — заплутався. Смикнувся — бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе.
— Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш!
— Ні…
— І оргазму не було?
— Ні! — закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив — не втекти. І не забути. Зі Стасом такого — ніколи… За що? Як тепер із цим жити?.. А він… Він буде з нею жити?
Ухопила Стаса за руку.
— Тільки не покидай…
Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже. Господи, і забути про все навіки. Бо — скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…»
І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть.
Ліда — за кермо. За Стасом услід.
— Стасе… Зачекай!
За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно:
— Я благаю… Благаю тебе! їдьмо додому.
Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс.
— Ти живий? Стасику! Ти живий?!
Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон — двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу.
До міста дісталися за дві години до Нового року.
Зазвичай Зоряна від'їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими:
— Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п'ять — не більше.
— На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя.
75 
