81 
Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.
Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.
Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:
— Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба…
— Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала.
Німець подивився на неї з дивним спокоєм. Попросив:
— Біжи…
Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І недуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.
— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.
— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.
Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.
Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.
— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!
Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.
— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.
— Коли? — спитала Тетянка.
— Що коли? — не зрозумів фельдшер.
— Коли бігатиме?
— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.
Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.
Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.
Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.
— Стьопо… Ти чого?
Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:
— Поможи…
— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?
Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.
— Кажи, кажи…
Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.
— Та ти що?!
По Стьопчиній щоці потекла сльоза.
— Поможи, — прошепотів затято.
Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.
Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.
За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.
— А діти…
— Виросли, — відповів ледь чутно.
— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?
— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.
— А я?
— До дівчат їдь. У місто…
— Гріх… Не потрапиш у рай…
— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.
— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.
— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…
— Прости мене! За все.
— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…
Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.
— Дякую… — прошепотів. — їдь… У місто. До дівчат… Я почекаю… До ранку… Щоби не подумали. На тебе…
— А зможеш? — раптом спигала Тетяна. — Як ти ті вени пилятимеш?
Німець кивнув і заплющив очі. Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаєва Галька прокричала у слухавку:
— Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять? Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.
81 
