75 
— Вони маму… на гранаті… підірвали… — Стьопка уже геть нічого не розумів: хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років… Що відбувається?!
— А-а… Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголену щоку.
Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, відірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтомлювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтрощені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивлячись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожими на людей:
— Мені підходить такий метод… лікування.
Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть примхи померти.
Перший рік з дня у день німця супроводжували, тягли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:
— З ким у вас були таємні зустрічі?
— Забув, — казав німець і намагався затулити обличчя руками.
— З ким?!
— З тобою! — кричав КДБшнику.
— З ким?
— З рибою… З рибою… Чули? «Танцювала риба з раком, риба з раком…» — і не встигав доспівати, бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не рухалася.
— З ким?
— З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!
— З ким?!
«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені санітарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.
Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чараташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:
— Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а головне — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.
— Відпустити? — запитав Григор'єв.
— Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допоможе. Хай лишається у лікарні… Шизофренія, друже мій, лікується роками.
І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.
Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив худий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво закрученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо:
— Слава Україні! Ти — німець?
— Я німець, — відповів приречено тоскно.
— Ми всі… Всі! Ми пишаймося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.
— Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.
— Політичні в'язні режиму! — з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.
Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.
Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьомка Григор’єв, не залишивши щодо справи Стьопки Барбуляка жодних розпоряджень. В обласному управлінні КДБ вирішили до часу забути про бідного німця і лише, гортаючи картки всіх політичних «шизофреників» і наштовхуючись на картку німця, згадували, як рік-два тому теперішні великі начальники Чараташвілі та Григор’єв дуже переймалися справою Барбуляка, і обережно повертали картку до теки: хай ще полікується, а то з Москви дзеленькнуть, мовляв, як там той німець? А вони матимуть відповідь: лікується у закритому стаціонарі, без контактів із зовнішнім світом, а значить, ніякої шкоди радянській владі завдати не зможе.
Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці півроку, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.
— Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося холодним потом. — У нас — справ і справ. Так, німцю?
75 
