70 
Упало серце. Вийшла надвір. Рокитнянці замовкли.
— Ганю! — заплакала Нечаїха. — Юрко втопився…
Злий, мов той демон, і веселий, як перед погибеллю, Льошка повернувся у Рокитне пізно ввечері, коли, як йому здавалося, все село мало солодко сопіти уві сні. Та на вулиці товклися люди, стояли групками по кілька, перешіптувалися і, коли службова «Волга» голови проїхала та зупинилася біля хати Стьопки Барбуляка, враз заклякли, повитягували шиї: куди це він?
— Що тут за революції без мене? — роздратовано буркнув Льошка і пішов до німцевої хати.
Тетянка сиділа біля дивана, на якому лежала Ларочка, тремтячими руками підносила їй до рота ложку з гарячим трав'яним відваром, прикладала до лоба компрес і все питала чужим, глухим голосом:
— Як ти, доню? Як ти, доню?
— Геть нічого не болить, — шепотіла гаряча, градусів на сорок, Ларка, губки вигиналися підковкою, а очі понабрякали від безупинних сліз.
Тетянці крутилася голова, та вона стискала губи, витирала доньчині щічки, цілувала тонкі гарячі рученята і умовляла себе не впасти, а малих Надійку і Любаню замовкнути. А Ларочку — не плакати. Та дівча плакало і плакало, наче тих сліз у неї — цілий ставок.
Льошка зайшов у німцеву хату і грубо запитав:
— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?
Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.
Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселився суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося цієї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних, світ повній жахів інших людей.
— Ми… прости… Не винуваті, — ледь вимовила, а перед очима — Юрко усміхнений.
Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:
— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся… — І глухо: — Оце в області був… Намагався з’ясувати, за що твого чоловіка заарештували… Поки у лікарні буде… Психіатричній… Вилікують та аналізи візьмуть… Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота… А ти… пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допоможе тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом… І тижня в Рокитному не проживеш. Підеш вслід за чоловіком. Як співучасниця…
— Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.
— А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.
Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої години дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаючись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.
Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Скаженими очима її зміряла:
— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли вискубала? Й собі хочете?!
Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно відводили очі… Ганя розштовхала їх легко, мов іграшкових солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.
Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо… Увірвалася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах…
У кухню… Під комірчиною зачиненою — банки-склянки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непритомна.
Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини витягла…
— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі так відчайдушно, що баби злякалися — ще одна перекинеться!
За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати перестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обмацувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?!
Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила.
— А Юрко де?
70 
