10 
Люба знизала плечима.
— Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич — то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.
— Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, — докинув песиміст Макар.
— Вони жалюгідні й нікчемні, — підвела риску Люба. — Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.
За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.
— Я її на шматки порву! — визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.
— Ні, братчики… Не треба, — безпорадно.
Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.
— Плюнь на них, — порадив Гоцик.
Вона раптом усміхнулася.
— Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.
— Маєш аргументи? — спитав Макар.
— Звичайно, — на повному серйозі. — Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні.
Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця — гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку.
За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички — про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній аргумент.
— Не ходи, бо скурвишся, — сказав. — Звикнеш до того, що тебе можна принижувати. Ти задля цього у столицю припхалася? Чи, може, просто придурюєшся, що зневажаєш жирних?
Люба вже сумку з робочим одягом склала. Зупинилася. Руді кучері на потилиці закрутила.
— Мене столиця не скурвить. Я до Києва їхала, у вагоні всю ніч не спала, сама собі поклялася: що не по мені — то не для мене.
— І підеш?! — не повірив Макар. — Гордість у жменю і підеш?!
— Вже пішла! Не сумуйте, голото! — вискочила на веранду. На годинник у мобільному глянула: запізнюється. І — бігом.
За десять хвилин до четвертої — на місці. Привіталася до консьєржа. З усмішкою. Той аж у віконце визирнув — от дурна, спину гне як проклята, ще й радіє.
Три рази натиснула на кнопку дзвінка, що було виключним привілеєм стиліста.
— Ой! Вибачайте! — роздратованій хазяйці з посмішкою.
За пилосмок вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі — ніби нічого не сталося.
— Ти добре прибирай, руда. — Хазяйка зайшла до вітальні.
— На твоє місце сотня охочих!
Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула — якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло.
— А-а-а-а-а… — як різана.
Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.
— А-а-а-а-а…
Люба кинула пилосмок посеред вітальні.
— І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! — збрехала безжально жорстоко.
— А-а-а-а…
— Ага! — сказала Люба і пішла до дверей Відчинила — перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. — «Швидку» викличте. Хазяйці зле.
— А сама? — простукотів зубами консьєрж.
— Звільнилася врешті…
За п'ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер'єру.
У приватній клініці скористалися випадком і за вилучення кожної голки нарахували, як за окрему операцію. При цьому відшукали слушну аргументацію про унікальність випадку і, на відміну від лікарів «швидкої», зуміли втриматися від реготу. Кінець кінцем, на те є ординаторська.
Надвечір у окрему палату приватної клініки, більше схожу на люкс п'ятизіркового готелю, обережно увійшов поважний чоловік пані. І хоч лікарі намагалися підготувати його до екзотичного вигляду дружини, видовище перевершило їхні обережні натяки: пані лежала на боку, блищала голим задом, розфарбованим коричневими йодними цятками, і глухо стогнала. Поряд стовбичила вимуштрувана медсестра, щохвилини змащувала цятки свіжим йодом. Чоловік не втримався, розреготався.
10 
