15 
— То нам у сквер забиратися чи як? — Гоцик спросоння.
— Так, — сумно погодився Макар. — У сквері вже тепло.
— Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий.
— Ого! Та він крутий! — Макар.
— Він старий! — Гоцик.
— З'їдеш? — Макар Любі — у вічі.
— З вами буду. Поки що…
Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню.
— І куди ти? Куди? — лунав за спиною Любин голос. — А радіти? Треба радіти…
— Я радію, — сумно відказав Макар з кухні.
…З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим — однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче.
Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам'ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п'ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями — це не про Макара.
Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався.
— Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, — запропонував допомогу.
— Пішов ти! — навіть не образився Макар.
— Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, — припустив Гоцик.
— З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.
Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика.
— Як можна розповісти про любов? — сміялася. — От я кажу — ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати — навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо — ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок.
— Складно, а тому неприродно, — насупився Гоцик.
— Давайте спати, голото! — обійняла його. — Диван мій.
Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба — руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти — о дев'ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки — кулак догори: тримайся, Гоцику! — обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся — стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню…
— А мені однаково, — сам собі пошепки. Запалив.
— Гей, голото. Ти чого?
Обернувся. На порозі Люба стоїть.
— Не поспішаєш… сьогодні? — Макар їй.
— Ні…
Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться.
— Саню…. Я зараз… — Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. — Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти…
Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж — серце у п'яти. І з якої радості?
— Сань… ти мене чуєш?
Макар кивнув. Люба обернулася до нього.
— Поможи мені, — надто швидко. Наче милостиню просить.
Макар злякався ще більше.
— Звичайно, Любо. Які питання.
Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.
— Та кинь той заварник!
15 
