21 
Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги — до дядька, очі — на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» — Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.
Зупинився коло нього, а що казати?
Дядько підвів голову.
— Ти? — очманів. Та з розмаху по щоці — лясь! — Ах ти ж, скотиняко! — Та за грудки. — І хто тебе тільки народив, падло?! — На землю повалив, у шию увіп'явся. — Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину…
— Пусти… — хрипів Макс. — Пусти…
Дядько наче отямився — шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.
— Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би… Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?
— Чекайте… — Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. — Я… Я вас шукав… За що?
— За що?! — дядько підхопився, на дорогу глянув. — Хлопців двоє… Посеред дороги йшли… А ти своїм «жигулем» — на них.
— Це не «жигуль»…
— Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!
— Чекайте… Да… давайте за… заспокоїмося. — Макса трусило вже балів на сім за дев'ятибальною шкалою. — Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.
Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім — на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки — жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.
— От холера! Мабуть, фари ваші сліплять… Таке привиділося… Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.
— Вибачай, синку, — знітився дядько.
— Все нормально. — Макса ще трусило. — Я повернувся, бо ви… Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже… — замовк. — Нерви…
— І у тебе нерви? — дядько на Макса здивовано. — Оце так… Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі… — Хвильку подумав, багатозначно: — А-а-а… Розумію… Дівчина?..
Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.
— Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?
— Допоможеш? — всміхнувся дядько. — Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?
Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!
— Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.
— Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. — Замовк. — А звати тебе як?
— Макс. Максим Сердюк.
— А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, — назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.
День перший
Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя — День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов'язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці — найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама — медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій — мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах — тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин загітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити… Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.
21 
