96 
— Що вам треба?..
Перепечай зміряв зятя презирливим поглядом.
— Це вже інша справа! — кинув холодний погляд на Коноваленка. — Обох стосується! Чув, в одній області два райони об'єднують… Аби перевірити доцільність адміністративної реформи. Ідея не нова, але корисна. Ваші колошмаття зараз вивели справу на той рівень, який нам цілком підходить.
— Та кому це нам?! — закричав Сердюк. — Від чиєго імені ви нас із Ростиком тут раком ставите?!
— Стули пельку і слухай! — гаркнув старий Перепечай. — Райони об'єднають! Райцентр буде у сусідньому районі. Лікарня, через яку ви зчепилися, нам не потрібна! — простягнув до Коноваленка суху долоню. — Дай документ, Ростиславе!
Коноваленко віддав папірець Перепечаю, усміхнувся краєчком губ — по його вийшло, обісрався Сердюк.
— Мені та лікарня тепер — до лампочки! Хоч увімкненої, хоч вимкненої! Мені просто цікаво, якого біса… — трусився Володимир Гнатович.
Коноваленко вирішив добити ворога просто зараз.
— Мій завод, сподіваюсь, залишать у спокої? — запитав.
— А у тебе там був завод? — вишкірився Перепечай. — Треба було думати, коли пішов секретарку заспокоювати, та так заспокоїв, що та копита відкинула.
Коноваленко пополотнів. Розгублено знизав плечима, мовляв,
як же так… Сердюк не витримав — зайшовся нервовим
сміхом. Значить, Перепечай і на Ростика щось має?
— Федоре Федоровичу… Але ж… — усе ще не вірив Коноваленко, чіплявся за цукрозавод.
— Слухайте і запам'ятовуйте, — підвищив голос Перепечай.
— Ви забуваєте про той райцентр. Назавжди. Більше — жодного руху, або сильно пожалкуєте. Не заважайте серйозним справам серйозних людей. Займіться чимось конструктивним, лобуряки! Глядіть, може, й вас запросять до участі, якщо я поклопочу…
Сердюк вже ледь втримувався, аби не вчепитися Перепечаєві у горлянку.
— Віддайте свідчення секретарки, а потім ми подумаємо… над вашими пропозиціями.
— Стиць! — презирливо скривився Перепечай. — Ідіть і працюйте!
Сердюк і Коноваленко — очі в стіл. Щелепи ходором.
Перепечай відірвав зад від стільця, штовхонув стіл набитим черевом — задзеленчали склянки, перекинулася пляшка з мінералкою, на Сердюка й Коноваленка — хлюп! Перепечай засміявся, пішов до виходу.
— Замовте, хлопці, печеню з косулі, — плюнув через плече.
— Попустить…
Уже до порога дійшов. Зупинився. На колишніх комсомольських функціонерів глянув.
— З вас могорич… За вчасну пораду.
Сердюк і Коноваленко озирнулися в нервовому синхроні.
— З тебе, Ростиславе, чверть земель, за які у Криму воюєш. Не віддаси — взагалі нічого не отримаєш. А ти, Вовчику, щоби просто зараз знайшов Женю, вибачився, додому повернув. Зрозумів?
Сердюк аж зубами рипнув.
— А може, вам ще грошей підкинути? Я би по кишенях порився…
— Чув, деревину карпатську продаватимеш… — вів далі Перепечай. — Половину грошей — мені, другу половину Жені віддаси. Питання є?
Питань не було.
Перепечай грюкнув дверима. У порожній залі ресторану заклякли Сердюк і Коноваленко.
Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози колишнього другого, а потім першого секретаря обкому партії. Обоє знали — Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба.
— Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими… — Сердюк глухо.
Коноваленко вхопив його за руку.
— Не тут!
Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв.
— Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема.
За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев'яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок.
— Ну, привіт, Вово… — похмуро сказав Коноваленко.
— Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів.
Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль:
— Отож і воно. Молодими були… Дурними… Треба було валити Перепечая… Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити.
— Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?..
— Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом.
— А, знайома схема.
— Вово… Нам потрібен той папірець…
— Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев'яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною?
96 
