ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Королевство грез

Очень скучно >>>>>

Влюбленная вдова

Где-то на 15 странице поняла, что это полная хрень, но, с упорством мазохостки продолжала читать "это" аж до 94... >>>>>

Любовная терапия

Не дочитала.... все ждала когда что то начнётся... не понравилось >>>>>

Раз и навсегда

Не понравился. Банально, предсказуемо, просто неинтересно читать - нет изюминки. Не понимаю восторженных отзывов... >>>>>

Легенда о седьмой деве

Очень интересно >>>>>




  98  

Під вечір звичайний рейсовий автобус зупинився на автостанції райцентру. З автобуса вийшов пригнічений Іван Степанович в абияк зашитому піджаку. За ним куми. Водій зміряв трійцю обуреним поглядом:

— Хлопці! Так вас трійко, а білет один оплатили.

— Помагай Біг, товаришу! Хай береже твої очі! — просяяв Свиря. Дядька у бік, мовляв, плати.

— Оце мені з вами одні витрати, — розстроївся дядько.

Не встигли з водієм розібратися, а вже місцевий люд дядька оточив.

— Іване Степановичу! Така біда. Як ви поїхали, так лікарню кілька днів з електрикою лихоманило, а тепер, кажуть, з Києва документ прийшов — увесь район ліквідують. І лікарня стоїть без світла. Може би, знов до Києва… До того поважного депутата на поклон…

Дядько головою захитав.

— Нема чого більше до Києва пхатися. Нема столиці. Тільки й того, що електрику задурно всю ніч палять. І гівна там… як на нашій свинофермі у кращі часи.

— Та треба ж якось райцентр відстоювати! — забідкалися. Свиря вухам не повірив. Дядька за рукав — смик.

— Оце райцентр?

— Так, хлопці.

Свиря до Микишки:

— Куме, чув? Ми у райський центр втрапили. Тут місце чисте. Люд не гнилий.

— А Чигирин нині є? — недовірливо спитав Микишка. — Столиця козацька…

— Звичайно, — розсміявся хтось із люду. — Теж райцентр. —

Та до дядька: — Що це ви за хлопців з собою привезли?

— Так нас тут усі бачать! — не повірив Свиря. До людей, до людей: — Помагай Біг! Помагай Біг!

— І Батурин є? І Котельва? І Ніжин? І Глухів? — Микишка своє.

— Теж райцентри, — подалися до кумів люди.

Свиря з Микишкою задихнулися дивним захватом, на коліна впали, Богові поклони б'ють. Дядько занервував — оце так виставу посеред вулиці влаштували.

— Пішли вже, хлопці, сало куштувати, — посунув вулицею. Куми на ноги та вслід.

— Так он де Україна поховалася! По райських центрах, де слава гула. Чистих душ по тих центрах докупи зібрала — це ж ніяких цурпалків не вистачить, аби порахувати, — радів Свиря.

— Я так собі міркую, куме Свиря, що у тих райцентрах чистим душам не дуже радісно, — Микишка йому. — Дивись-но — у людей очі втомлені… Кажуть, столиця їх не чує.

— Хай втомлені, а правду бачать! Нас бачать! Ти, куме Микишко, мене своїми розмірковуваннями з пантелику не збивай. Коли це Україна на Київ озиралася? Україна по Чигиринах та Батуринах будувалася. Під Котельвою сили набиралася, у Ніжині та Глухові рішення ухвалювала. Оце сала поїмо, підемо по райських центрах. Людей до поваги закликати. Спочатку на Чигирин. Раптом батько Хмель, як оце ми, прокинувся, військо збирає. Петро Дорофійович плани будує. Сердюків пошукаємо. Он у чому Божий план!

Микишка з повагою глянув на кума, головою хитнув, мовив:

— Ох і розумний ти, куме Свиря.


Зранку катерок знявся з якоря, посунув Десною далі. Галка стояла біля штурвала, все поглядала в бік каюти. Люба не йшла. Прокинулася рано — катерок ще гойдало на місці, — лежала на твердій дерев'яній лаві, згадувала чудний сон, що наснився вночі. Ніби вони з Максом рівняють стару бруківку на Андріївському, а Любі незручно — заважають довгі накладні нігті, важкі силіконові груди. Макс сердиться, докоряє Любі, що та нерівно камінь кладе. Звідкілясь з'являється Максова мати, пояснює синові: треба терміново бігти на якесь паті, тому вона принесла з собою фрак для сина і довгу сукню для Люби. Макс надягає фрак — тільки заради мами, гладка потвора здирає з Люби одяг — переодягатися, переодягатися! Навколо голої Люби збирається натовп, улюлюкає, підганяє Любу, щоби скоріше вдягалася. Люба плутається у довгій сукні, ламає нігті, врешті надягає потворин подарунок, дивиться на обламані нігті — тепер хоч щось руками зробити можна. І робить — видирає силікон з грудей. А його куди? Вкидає силікон у голову, просто у мозок, і біжить на те паті, хоч не знає, куди їй бігти. Наче — сама. Де Макс дівся? Розпитує людей — не знають. З тим і прокинулася.

— Що за сон?.. — прошепотіла. Навіть голову помацала, наче з тої мав би силікон випинати.

Припала до ілюмінатора — береги віддаляються, тануть. Прислухалася до бурчання мотора — про Галку згадала. Що ж робити? Півночі думала, як до Галки зранку підійти, якими словами пояснити вчорашнє нестримне бажання пробігти босоніж по зеленій траві, завітати до першої-ліпшої хати, попросити теплого молока, пити, щоби навколо рота залишилися білі молочні вуса, роздивлятися квіти на сільському подвір'ї, шукати поглядом огірки серед колючого крученого листя… Колись вони з Максом мріяли, що після Любиних іспитів завіються на тиждень-другий в українську глибинку, подорожуватимуть без певних маршрутів і цілей, проситимуться переночувати у сільські хати, пробиратимуться ґрунтовими до не засмічених туристами красот, де око відпочило б, серце надією відновилося б.

  98