очень нудно 
155 
— А якщо підійдуть і до других дверей, кінець надії, — додав Боромир.
— Там зовні поки що тихо, — сказав Арагорн, що стояв біля східних дверей. — Сходи одразу за порогом, і точно не з’єднуються із залою. Але не варто бігти туди наосліп з погонею по п’ятах. Зачинити двері не можна — ключа загублено, замок поламано, а відчиняються вони всередину. Треба спершу якось затримати ворога. Нехай бояться надалі Літописної палати! — похмуро закінчив він, погладжуючи долонею клинок Андріла.
У коридорі гучно затупотіли. Боромир, напружившись, зачинив двері й забив у щілину замість клина уламки мечів і шматки дощок. Хранителі відійшли на дальній кінець кімнати. Але тікати поки що не було можливості. У двері вдарили так, що вони затряслися й стали повільно відчинятися; клини вискакували один по одному. Величезна лапа, темна, у зеленуватій лусці, просунулася до шпарини угорі, а знизу показалася пласка безпала ступня. Зовні стояла мертва тиша.
Боромир замахнувся й з усієї сили рубонув по вкритій лускою лапі, але меч, задзвенівши, відскочив і випав з його руки; на лезі лишилися щербини.
Раптом, на власний подив, Фродо відчув приплив гніву. «За Гобітанію!» — вигукнув він і, підскочивши до дверей, простромив Жалом огидну ногу. Чудовисько завило, нога відсмикнулася, ледь не вирвавши Жало з руки Фродо; чорні краплі з клинка впали на підлогу, задимилися. Боромир натиснув на двері й знову зачинив.
— Гобітанія відкриває рахунок! — вигукнув Арагорн. — Гобіт вміє жалити. Добрий клинок у тебе, Фродо, син Дрого!
У двері вдарили раз, потім ще й ще — били молоти, бив таран. Зі скрипінням, повільно стали вони піддаватися; щілина все збільшувалася, крізь неї пустили стріли, але вони, поціливши в північну стіну й нікого не зачепивши, упали на підлогу. Тоді засурмив ріг, орки затупотіли і стали по одному вриватися до палати.
Скільки було ворогів, Хранителі не лічили. Орки лізли й лізли, але їх невдовзі збентежила сила опору. Двом Леголас простромив стрілами горлянки, третього, який стрибнув на могилу Баліна, зарубав Гімлі. Боромир і Арагорн поклали багатьох. Коли кількість забитих перевищила дюжину, орки з верещанням відступили, залишивши захисників Літописної палати неушкодженими, якщо не рахувати подряпини поперек лоба в Сема. Швидко присівши, він врятувався від загибелі, а сам звалив свого супротивника–орка відчайдушним ударом арнорського кинджала. І такий вогонь палав у його карих очах, що й Піскун–млинар, якби довелось йому це побачити, поспішив би забратися геть.
— Тепер час! — крикнув Гандальф. — Рушаймо, поки троль не повернувся!
Але не встигли вони відійти, Пін і Меррі не ступили ще на сходи, коли ватажок орків, величезний, майже людського зросту, у чорній броні з голови до п’ят, увірвався до Палати; за ним у дверному прорізі скупчилися його вояки. Широка пласка пика, розкосі очі палають, наче жарини, червоний язик звішується з пащі… Він розмахував довгим списом; великим щитом відбив удар Боромира, відтіснив його й жбурнув на землю. Арагорн заніс меча, але орк гарчнув під його руку зі спритністю змії, що нападає, прослизнув поміж Хранителями і метнув списа прямо в груди Фродо. Спис прошив правий бік і прикував Фродо до стіни.
Сем з криком рубонув по ратищу списа, і воно зламалося. Орк відкинув уламок і схопився за ятаган, але тут на нього обрушився Андріл. Спалахнуло полум’я, шолом тріснув. Орк упав з пробитою головою. Його ватага тікала, завиваючи, під натиском Боромира й Арагорна.
А барабани у глибинах усе гриміли — друм–рок, рок; гуркіт розкочувався підземеллям.
— Час! — вигукнув Гандальф. — Зволікатимемо — загинемо. Біжіть!
Арагорн підхопив Фродо, що осів під стіною, і кинувся до сходів, підштовхуючи перед собою Меррі й Піна; інші вирушили слідом, але Леголасу довелося відтягати Гімлі силоміць–забувши про небезпеку, гном сидів біля гробниці Баліна, схиливши голову. Боромир закрив за собою східні двері. Із скреготінням провернулися вони на петлях, але нічим було скріпити залізні кільця затвору.
— Зі мною все гаразд, — промовив Фродо. — Я можу йти. Пусти мене!
Арагорн від подиву заледве не впустив його.
— Ти не вбитий!
— Поки що ні! — сказав Гандальф. — Але зараз немає часу дивуватися! Йдіть далі, весь час униз сходами! Там зачекайте на мене, але якщо я затримаюсь, йдіть самі! Не зволікайте і обирайте шлях праворуч та вниз.
155 
