очень нудно 
151 
Так пройшли близько п’ятнадцяти миль по прямій на схід, а якщо рахувати точно — і всі двадцять, або й більше. У міру того, як вони підіймалися, Фродо ставало легше; однак йому все ще було неспокійно, і час від часу він уловлював далеко позаду… ні, не луну, а звук чиїхось кроків.
Сили гобітів вичерпувалися, і всі вже думали про привал та відпочинок, коли стіни обабіч раптом зникли. Мабуть, коридор влився до якогось широкого простору. Позаду залишилось тепло, а попереду, у темряві, відчувалася прохолода. Загін зупинився, і всі стривожено збилися до купки. А Гандальф був задоволений:
— Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!
Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам’яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.
— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з’явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький.
Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.
— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п’ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?
— Це не нори, — виправив Гімлі, — а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.
Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:
- Ще світлий Місяць плям тоді не знав,
- Коли з каміння першим Дарін встав -
- Коли ще був зеленим юний світ.
- Й, підвівшись, він один пішов на схід…
- Він йшов крізь гори та уздовж річок,
- Він пив — був недоторканим струмок,
- До Вод Дзеркальних він простяг долонь -
- І діамантів спалахнув вогонь,
- Що був живою зіркою в імлі,
- Й засяяв ясно на його чолі
- Світ ясним був у світлі Давні Дні,
- Ще не сховались в темній глибині
- Могутні Гондолін і Нартотронд,
- Співав свої пісні лісний народ,
- І не очікував ніхто кривавих літ -
- В День Даріна добру належав світ.
- Він був — Король печер, і в тверді скал
- Стояв його величний тронний зал,
- Де друзям прикрашали сріблом шлях,
- А браму зачиняв таємний знак,
- Де скрізь світив кришталь, а кожний крок
- Був повним світла Сонця і Зірок.
- У кузнях молот бив, співав метал,
- Блищала сталь шоломів та забрал,
- Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,
- І втома не торкалась сильних рук,
- На срібній лусці металевих лат
- Спалахував опал і діамант,
- І сяйвом Місяця світили у ночі
- Нагрудники, сокири та мечі.
- Ще Даріна народ невтомним був,
- І з–під землі тоді ще кожен чув
- Чарівний спів й веселий арфи дзвін,
- Й лунали труби з брами навздогін.
- Старіють гори, посинішав світ,
- Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,
- Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,
- В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,
- Тепер в пітьмі гробниць панує сум,
- У Морії, у царстві Казад–Дум.
- Та все одно жеврітимуть на дні
- Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,
- Аж доки світ побачить знов весну,
- І Дарін не прокинеться від сну[8].
— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад–Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?
151 
