ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>




  146  

— І ми залишимо старого Білла одного в цьому дикому місці, пане Гандальфе? — обурився Сем. — Я цього не допущу, й все тут. Після всього, що ми разом пережили, і все таке!

— Мені самому дуже шкода, Семе, — сказав маг, — але тобі навряд чи вдасться затягти Білла всередину, до віковічного мороку Мори. Доведеться обирати між Біллом та Фродо!

— Та він піде за паном Фродо й до драконового лігва, якщо я його поведу! — запротестував Сем. — Це ж убивство — кинути його тут, на поживу вовкам!

— Думаю, до вбивства не дійде, — Гандальф поклав руку на голову поні й тихо сказав: — Ступай, друже, з моїм напученням. Ти розумна тваринка, та ще багато чому навчився в Рівенделлі. Пробирайся туди, де росте трава, а зможеш — то повернися до дому Елронда! Отож–бо, Семе: у нього такі ж шанси врятуватись від ворогів і повернутися додому, як і у нас самих…

Сем тужливо гладив поні і не відповів. Білл, наче розуміючи, що відбувається, потягнувся до Сема й ткнувся носом у його вухо. Сем розридався. Обливаючись сльозами, він став смикати ремені, стягувати торби зі спини поні й кидати їх на землю. Інші заходилися перебирати речі, відкидаючи непотрібне й розподіляючи необхідне по частинах.

Закінчивши роботу, вони поцікавилися, чим зайнятий Гандальф. А він, судячи з усього, нічого не робив: стояв між двох дерев, витріщившись на кам’яну стіну, наче бажаючи пробуравити її поглядом. Гімлі походжав, простукуючи камінь сокирою. Леголас притулився до стіни, намагаючись щось почути.

— Ну, ми всі готові, — сказав Меррі, — а де ж вхід? Я щось нічого не бачу.

— Коли гномські ворота закриті, їх не бачить ніхто, — пояснив Гімлі. — Навіть самі майстри не знайдуть їх і не відчинять, якщо забудуть секрет.

— Але ж ці ворота гноми від інших не ховали, не вважали секретними! — раптом стрепенувся Гандальф. — Світ поки що не перевернувся, і той, хто знає, що шукати, знайде!

Точно посередині між чорними плямами тіні від дерев стіна була зовсім гладкою. Гандальф заходився обмацувати її руками, ледве чутно бурмочучи якісь слова, потім відступив на крок і сказав:

— Дивіться! Ви й зараз нічого не помічаєте?

Місяць висвітив сіру поверхню, але спочатку нічого не було видно. Лише поступово там, де маг торкався каменя, стали проступати слабкі лінії, наче бризнули тоненькі прожилки срібла. Спершу вони були не товщі за павутинку і ледь виблискували там, де на них падало місячне сяйво, але ставали все ширшими й яскравішими, поки нарешті малюнок не проявився цілком. Нагорі, куди ледве дотягнувся Гандальф, окреслилася арка, вкрита в’яззю ельфійських письмен, нижче можна було розрізнити молот і ковадло під короною та сімома зірками, хоча лінії подекуди стерлися або вищербилися; ще нижче два дерева, кожне під місячним серпом. А яскравіше за все сяяла, точно посеред воріт, велика зірка з багатьма променями.

— Це емблема Даріна! — вигукнув Гімлі.

— І Дерево нольдорів! — підхопив Легелас.

— І зірка Феанора, — додав Гандальф, — їх написано ітільдином, сполукою, що відбиває тільки місячне й зоряне сяйво; він не проявляється, доки його не торкнеться той, хто знає слова, нині давно вже забуті в Середзем’ї. Дуже давно чув я їх останнього разу, і зараз довелося довго пригадувати.

— А що означає напис? — спитав Фродо, що намагався прочитати знаки на арці. — Я думав, що знаю ельфійське письмо, а цього не розберу.

— Це мова ельфів західного Середзем’я за Давніх часів. Але тут нічого істотного для нас не написано: «Ворота Даріна, повелителя Морії. Скажи слово, друже, і увійдеш». І нижче — дрібними, ледь зрозумілими літерами: «Я, Нарві, спорудив їх. Келебримбор з Холліну написав ці знаки».

— А як розуміти: «Скажи слово, друже, і увійдеш»? — запитав Меррі.

— Ну, це зовсім просто, — відповів Гімлі. — Якщо ти — друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти увійдеш.

— Так, — підтвердив маг, — ці ворота найімовірніше відчиняються словом. Інколи ворота гномів можна відчинити лише в особливі дні або чиєюсь певною рукою, а у деяких є замки, а навіть коли відомі час та слово, потрібен ще й ключ. Але в цих воріт ключа не було. За часів Даріна їх не вважали таємними і зазвичай тримали навстіж. Варта просто сиділа на порозі. Але коли ворота зачиняли, будь–хто міг увійти, якщо знав слово. У всякому разі, так стверджували літописи, правда, Гімлі?

— Правда. Однак саме слово ніхто не пам’ятає. І Нарві, що був найвправнішим з майстрів, і весь його рід пішли в небуття.

  146