очень нудно 
145 
За похмурими водами височіли суворі стрімчаки, мертвотно–матові у тьмяному світлі — остання, нездоланна перешкода. Ані натяку на ворота чи двері, ані шпарини, ані розколини не побачив Фродо в похмурій кам’яній стіні.
— Цей є стіни Морії, — сказав Гандальф. — Дорога з Холліну впиралася саме в ельфійські ворота. Нею ми й ішли, але зараз тут ходу немає; гадаю, ніхто з нас не забажає перепливати ці темні води наприкінці дня. Від них тхне нездоров’ям, нечистю…
— Отже, пошукаємо обхід з півночі, — сказав Гімлі. — Перш за все пройдемо головною дорогою й подивимося, куди вона приведе. Все одно наш поні не подолав би ці сходи, ми й до озера б не дісталися.
— У будь–якому разі ми не можемо тягти бідолашну тварину в підземелля, — сказав Гандальф. — Там темно і є місця вузькі й круті, де ми проліземо, а поні — ні.
— Бідолашний Біллі т зітхнув Фродо. — Про нього я й не подумав. І нещасний Сем! Уявляю, як він засмутиться!
— Поні шкода, — сказав Гавдальф; - Біля вірно служить нам, і мені важко кидати його тут напризволяще. За інших обставин я б узагалі не брав із собою чотириногого, тим більше Семового улюбленця. Адже я з самого початку побоювався, що доведеться йти сюди…
День згасав, і холодні зірки вже з’явилися високо над обрієм, коли Хранителі, поспішаючи з усіх сил, видерлися нагору і зупинилися на краю озера. Завширшки воно не мало й півмилі, а довжину визначити не вдалося: південний кінець приховували сутінки, а північний видно було приблизно на півмилі від них, і між каменистим обрізом долини та крайкою води залишалася вузька смужка землі. Нею й вирушили мандрівники: місце, куди прямував Гандальф, знаходилося на другому березі, і дістатися до нього можна було, лише обігнувши озеро. Отже, доводилося j пройти ще близько двох миль, а потім шукати ворота.
У північному кутку озера шлях загону перетнула вузька затока з гнилою, зеленою водою. Вона нагадувала слизьке щупальце, яке тяглося до гір. Гімлі хоробро ступив у воду й виявив, що там неглибоко, ледве до кісточки. Усі пішли слідом за ним — по одному, обережно: під водоростями ховалися слизькі, наче жирні, камені й мулке дно. Фродо так і пересмикнуло від огиди, коли каламутна рідота торкнулася його ніг.
Сем, який замикав вервечку, уже вивів поні на сухий ґрунт, і раптом позаду наче риба заграла, плюхнулась з присвистом у мертву воду. Усі миттєво обернулися, але побачили лише брижі на воді: великі кола, чорні в слабкому світлі розходилися звідкись з середини озера. Потім забелькотіли, здіймаючись, бульбашки, і все стихло. Темрява густішала, останні промені сонця гаснули в хмарах.
Тепер Гандальф ішов дуже швидко, і Хранителі намагалися не відставати. Смужка суходолу між озером та стрімчаками була вузька, подекуди не ширша за двадцять кроків, і геть уся завалена камінням, уламками скель; але вони спромоглися пробратися, притискаючись до стрімчаків і тримаючись подалі від води. За милю на південь появилися залишки густих заростей падуба або живоплоту, що колись облямував дорогу затопленою долиною: на мілководді гнили поламані стовбури та мертве віття. Але ближче до стрімчаків уціліли два міцних, живих дерева; таких великих падубів Фродо і не бачив, й уявити не міг. Їхнє могутнє коріння простяглося до самої води. Коли на них дивилися здаля, зі сходів, вони здавалися просто кущиками під навислою стіною, але тепер здіймалися над головами мандрівників, темні, жорсткі, мовчазні, як прйбрамна варта, і тінь від густого гілля приховувала стовбури.
— Ми нарешті на місці! — оголосив Гандальф. — Тут закінчувалась дорога з Холліну.
Падуб–гостродист був символом цієї країни, і ельфи насадили його, Щоб позначити межі своїх володінь, бо Західні ворота пробили спеціально для сполучення з Морією. У ті щасливі часи народи ще, бувало, дружили між собою, навіть гноми й ельфи…
— Ця дружба перервалася не з вини гномів, — сказав Гімлі.
— А я не чув, щоб винні були ельфи, — заперечив Леголас.
— А я чув і те, й інше, — втрутився Гандальф. — І судити нікого зараз не збираюсь. Та хоча б ви двоє, Гімлі й Леголасе, будь ласка, не сперечайтеся й допоможіть. Ви мені потрібні обидва. Ворота закриті й приховані, чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається! А ви, — додав він, повернувшись до інших членів загону, — приготуйтеся поки що до подорожі Морією. З нашою конячкою ми, на жаль, маємо розпрощатися. Теплі речі майже всі можна залишити — ані під землею, ані, якщо пощастить, на південному боці вони нам не знадобляться. В’юки з поні потрібно зняти, у першу чергу провізію й бурдюки з водою, і поділити на всіх.
145 
