очень нудно 
179 
Загнули за крутий поворот, і раптом назустріч гордовито виплив величезний лебідь. Вода розходилась зморшками від його білих грудей. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; велетенські білі крила були напіврозгорнуті. Підпливши ближче, Хранителі почули музику і раптом збагнули, що це — човен, зроблений з правдивим ельфійським мистецтвом на зразок птаха. Двоє ельфів у білому вбранні направляли його чорними веслами. В човні сидів Келеборн, а поряд з ним стояла Галадріель, висока, в білому вбранні, з вінком із золотих квітів на голові. Вона грала на арфі й співала; печально й солодко звучав її голос під чистим, прохолодним куполом небесним.
- Співала золоту лісів — і злотом ліс ряхтів.
- Я вітер кликала легкий — і він летів на спів.
- Гойдають лагідні вітри гілля столітніх крон
- В яснім краю, де височить ельфійський Тіріон.
- Осінній лист несуть річки у Західні моря,
- В них сльози підданих моїх перлинами горять.
- Осиплеться печальний ліс, зимові дні прийдуть,
- Легкі ельфійські кораблі за море відпливуть.
- О Лорієн! В краю твоїм живу я так давно,
- Що відмінився у вінці прекрасний еланор.
- Та чи вблагаю корабель прилинути на спів
- Забрати в рідний край народ згасаючих лісів?..
Арагорн притримав човен, коли лебідь наблизився. Володарка Лоріену, скінчивши пісню, привіталась до мандрівників.
— Ми хотіли попрощатись, — сказала вона, — і благословити ваш подальший шлях.
— Довго гостювали ви, — додав Келеборн, — але жодного разу не брали участі у спільній трапезі. Отже, ласкаво просимо до прощального бенкету на лузі між плинних вод, що понесуть вас далеко від Лоріену.
Лебідь повільно поплив далі, до пристані, і веслярі, завернувши човни, попрямували за ним. Там, де земля Егладилу загострювалася кутом, бенкетували вони, але Фродо їв та пив мало; він не зводив очей і слухав тільки прекрасну Володарку. Ні таємної сили, ні загрози, ні величі її не відчував більше гобіт. В ті години вона постала перед ним такою, якими зрідка бачать ельфів люди сучасності: вони і тут, близько, й далеко, мов живий уламок віків, що давно поринули у нестримний потік Часу.
Їли та пили, сидячи на траві, аж нарешті наситилися. Тоді Келеборн заговорив про шлях, що чекав на них, і показав рукою на смугу лісів на південь від Клину:
— Коли попливете вниз по Ріці, ліс незабаром скінчиться, і потягнуться голі пустовища. Там Андуїн довго тече кам’янистим коритом повз заболочені луки, а потім розділяється на два рукави біля Кремінь–скелі — ми її звемо Тол–Брандір. Далі Ріка з великим шумом й піною падає з високих водоспадів Раурос у низину Нендальф, або Мокрінь. Це область великих багнищ, де Ріка починає петляти і обертається на сітку рукавів. Туди ж виходить широке гирло Ентули, що тече з лісу Фангорн. За Ентулою, по цей бік Андуїну, лежить Рохан, або Марка Вершників. На другому березі височать похмурі гори Емін–Мейл. Вітер віє там зі сходу, бо вони межують із Згубними Болотами, а ті тягнуться аж до Кирит–Горгору та чорних воріт Мордору.
Боромиру й тим, хто піде з ним до Мінас–Тіріту, варто було б покинути ріку перед Рауросом та перейти Ентулу вище її болотистого гирла. Але уважайте, щоб не зайти занадто далеко, інакше дістанетесь до Фангорну, а це дивне місце і нині мало кому відоме. Втім, Боромир і Арагорн, без сумніву, не потребують подібних засторог.
— Так, в Мінас–Тіріті ходять чутки про Фангорн, — сказав Боромир. — Але все це з ґатунку тих казок, якими старі жінки задурюють голови дітям. Всі землі північніше Рохану тепер для нас — далека далечінь, є де розгулятись фантазії. В минулому уздовж Фангорну проходив кордон нашого королівства; однак уже багато поколінь змінилося відтоді, як гондорці востаннє побували там, і нема кому підтвердити чи спростувати старовинні перекази.
Я сам зрідка навідуюсь до Марки Вершників, але в північній частині ніколи не бував. Коли мене відрядили з дорученням до Рівенделлу, я пройшов попід Білими горами, через Роханський перехід, переправився через Ізену — Залізну річку, а потім через Світлу, і так дістався до Північних земель. Далекий шлях — я нарахував десь 400 ліг, і йшов я багато місяців, бо при переправі через Срібну біля Тарбаду загубив коня. Зате після такої мандрівки, та ще з досвідом того шляху, що ми здолали разом, я, без сумніву, зумію пройти по землях Рохану та крізь Фангорн, якщо буде потреба.
179 
