очень нудно 
177 
— Ми приготуємо все завтра опівдні, приходьте до пристані, там на вас чекатимуть,
— сказав напослідок Келеборн. — Вранці я пришлю кого–небудь допомогти вам збиратися. А тепер на добраніч усім вам, спіть спокійно!
— На добраніч, друзі! — повторила Галадріель. — Спіть мирно! Не турбуйтесь занадто про вибір, що мусите зробити. Можливо, ваші шляхи вже прокладені, хоч ви поки що їх не бачите. На добраніч!
Хранителі попрощалися і повернулись до свого намету. Леголас пішов разом з усіма: настала остання ніч у Лоріені, і перш ніж здійснити побажання Галадріелі, треба було порадитись.
Довго сперечалися друзі, що мають вчинити і як краща виконати головне завдання, але так нічого й не надумали Більшості явно хотілось спочатку навідатись до Мінас–Тіріту, хоч трохи відкласти зустріч з силою Ворога. Ніхто ні відмовився б іти за Ріку, хоч до самого Мордору, якщо буде потреба; але Фродо мовчав, а Арагорн усе ще вагався!
Поки Гандальф проводив загін, сам він намагався піти з Боромиром і присвятити свій меч захисту Гондору — сон Фарамирів і пророцтво він вважав безперечним знаменням, що настав нарешті час нащадкові Еленділа з’явитися та відкрито вступити у двобій з Сауроном. Але після Морії тягар Гандальфа ліг на його плечі, і він розумів, що тепер мусить супроводжувати Хранителя Персня, а той міг і відмовитись іти з Боромиром. Втім, чим би міг Арагорн або будь–хто інший з загону допомогти Фродо? Тільки наосліп іти разом з ним у темряву…
— Я піду до Мінас–Тіріту, коли доведеться, то й самі це мій обов’язок, — сказав Боромир і надовго замовк, не зводячи очей з Фродо, ніби намагався прочитати його думки, а потім промовив неголосно, немов сперечався сам з собою: — Одна річ — прагнути тільки знищити Перстень; тоді воїнські вміння та зброя ні до чого, і люди Мінас–Тіріту нічим тут не допоможуть. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Чорного Володаря, безглуздо було б потикатися до його володінь без зброї; і було б божевіллям викидати… — він раптом осікся, немов спохопився, що сказав зайве, і докінчив: — Було б божевіллям викидати на вітер своє життя, ось що я мав на увазі. Ми мусимо вибирати між захистом укріпленого міста і відкритим походом прямо до пазурів смерті. Принаймні, так я це собі уявляю.
Фродо помітив щось нове і неприємне у погляді Боромира і пильно подивився на нього. Боромир, очевидно думав зовсім не те, що сказав. «Було б божевіллям викидати»… що? Перстень Влади? На Раді він вже казав щось подібне, але ж нібито визнав, що Елронд має рацію? Фродо глянув на Арагорна, але той, у глибокій задумі, немов не чув слів Боромира.
На тому суперечка й скінчилася. Меррі та Пін уже спали, Сем клював носом. Була вже глибока ніч.
Вранці, коли заходилися пакувати небагаті пожитки, прийшли ельфи, що володіли загальною мовою, і принесли щедрі дарунки: одяг для походу, провізію — здебільшого тонкі коржики, зовні пропечені, ясно–коричневі, а всередині–вершкового кольору. Гімлі узяв один, недовірливо покрутив у пальцях і відломив шматочок.
— Крам, — тихенько буркнув він, відламавши хрусткий шматочок та заходжуючись жувати. Але вираз на його обличчі швидко змінився, і він охоче доїв усе до крихти.
— Досить, стій! — розсміялись ельфи. — Цієї порції вистачить на цілий день ходу!
— Я думав, це просто щось на зразок «краму», — виправдовувався гном, — люди з Дейлу печуть його для мандрівників, що блукають по нетрях.
— Взагалі це схоже, — згодилися ельфи. — Але ми це звемо «лембас», чи дорожній хліб; він набагато поживніший за будь–які людські страви, а що вже набагато смачніший за крам, і сумніву нема!
— Дійсно, смачніше, — визнав Гімлі. — Навіть, либонь, краще медяників Беорнінгів, а це велика похвала, — я не знаю пекарів вправніших за Беорнінгів. Щоправда, тепер вони неохоче виділяють зі своїх припасів щось для чужинців. Ви гостинні господарі!
— А все ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — сказали ельфи. — їжте потроху, та й то у крайній скруті. Бо цей хліб дається на випадок, коли більше нічого не залишиться. Він довго не черствіє, якщо не ламати коржі і зберігати загорнутими у листя, ось як зараз. Одного коржа досить, щоб підтримати сили подорожнього, навіть рослого чоловіка з Мінас–Тіріту, після цілої днини важкої праці.
Потім ельфи розгорнули й пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно до міри, з легкої, але теплої шовковистої тканини, яку знайдеш тільки у Лоріені. Трудно було вловити її колір; здавались плащі сірими, як сутінки під деревами, але при найменшому русі чи зміні освітлення ставали зеленими, як листя у затінку, чи бурими, як жнива вночі, чи матово–сріблястими, як вода під зоряним небом. Біля коміра плащі застібалися пряжкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.
177 
