очень нудно 
173 
— А все ж вони відчуваються всюди, — заперечив Фродо.
— Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь–що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!
— А мені — аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу…
— Авжеж, — згодився Сем. — Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом…
— Ой, боюсь, що так і буде, Семе, — сказав Фродо. — Але сподіваюсь ще зустрітися з володаркою ельфів перш, ніж вирушимо далі.
Не встиг він договорити, як Галадріель вийшла їм назустріч, ніби почула його слова. Висока, гарна, вся у білому, мовчки пройшла вона під деревами й поманила гобітів рукою.
Слідом за нею пішли вони по південному схилу Карас–Галадону, пройшли крізь високу зелену огорожу і опинилися у таємному саду. Меллорни там не росли, відкрите небо простяглися над садом. Вечірня зірка вже зійшла та сяяла білим вогником високо над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилась до глибокої зеленої лощини, де мурмотів, збігаючи зі схилу, сріблястий струмочок з джерела. На дні лощини, на низькій підставці, вирізьбленій у формі розложистого дерева, стояла срібна чаша, широка та пласка, а поряд — срібний глек. Галадріель наповнила чашу до краю джерельною водою, подихала на неї, а коли вода заспокоїлась, сказала:
— Це Дзеркало Галадріелі. Я привела вас сюди, щоб ви, якщо забажаєте, заглянули в нього.
Повітря у лощині застигло нерухомо, було темно, і володарка ельфів здавалася особливо високою й блідою.
— Нащо нам заглядати та що ми побачимо? — пощулившись, спитав Фродо.
— Дзеркало підкоряється моїй волі, — промовила Галадріель, — і інколи я можу показати те, що хтось просить. Але може також само показувати різні речі, і вони дуже часто несподівані та корисніші, ніж те, що бажали побачити. Що вам відкриється, коли довіритесь волі дзеркала, сказати не можу. Показує воно і минуле, і сучасне, і майбутнє, але навіть наймудріші не завжди здатні відрізнити, де що. Чи бажаєш зазирнути?
Фродо не відповів. Володарка звернулась до Сема:
— А ти? Адже саме у вас, наскільки я розумію, назвали б чародійством, хоча мені не зовсім ясно, що мається на увазі: бо тим же словом ви позначаєте оманливі пастки Ворога! Але, якщо хочеш, це — чародійство Галадріелі. Чи не цього ти прагнув?
— Атож, — скинув головою Сем. Його тіпало від страху й цікавості. — Я одним вічком зазирну, пані, якщо вам це до вподоби. — А Фродо він пояснив: — Не відмовлюсь подивитися, як там вдома. Давненько вже ми пішли звідти. Та тільки навряд чи я там щось побачу, може, зірки або незрозуміле що–небудь…
— Може, й так, — сказала Володарка, тихо сміючись. — Але починай же: що зумієш, те й побачиш. Тільки не торкайся води!
Сем заліз на підставку і схилився над чашею. Вода лежала важким темним колом і відбивала зірки.
— Самі зірочки, так я й думав, — заговорив Сем, але відразу ж тихо зойкнув: зірки зникли, немов хтось відкинув темну завісу. Дзеркало затьмарилось, потім прояснилось, і Сем побачив ясне сонце та дерева, що хиталися піл вітром. Але перш ніж він втямив, що б це могло бути, картина розтанула, і з’явився Фродо з блідим обличчям — він міцно спав під високим чорним бескидом. Потім Сем побачив самого себе: ось він йде темним коридором, ось лізе догори нескінченними гвинтовими сходами, шукає щось незрозуміле. Немов уві сні, видиво розпливлось і знов з’явилися дерева. Тепер Сем побачив їх ніби здалеку і збагнув, що вони не хитаються під вітром, а з тріском валяться на землю.
— Гей! — розлютився Сем. — Тед Піскун валить дерева! Хто йому дозволив? Не можна їх рубати, це ж алея біля млину, по дорозі до Водиці, вона ж тінь дає! Ех, був би я там, ото вчепився б у Теда, його самого повалив би!
Але в ту ж мить Сем помітив, що старого млина вже нема, а замість нього будують величезну споруду з червоної цегли. Робітники там кишіли, мов мурахи. Поряд стирчав здоровезний димар. Над ним клубочився чорний дим і, здавалося, каламутив воду Дзеркала.
173 
