187 
— Можна інакше сказати, — сказав Фродо. — Може, там ще зберігається той час, який у інших місцях давно вже минув? Тільки коли Срібна винесла нас до Андуїну, ми повернулись до звичного часу смертних. А місяця я не помічав у Карас–Галадоні, ні молодика, ні старого — тільки зірки вночі та сонце удень.
Леголас піднявся, спершись на лікоть, у своїм човні:
— Ні, біг часу ніде не припиняється. Але зміни у різних місцях виявляються у різний спосіб. Світ рухається навколо ельфів теж, але рухається одразу і занадто швидко, і дуже повільно. Швидко — бо самі ельфи змінюються мало, а все навкруги тече повз них, та це їх не бентежить. А повільно — бо вони не рахують тих літ, що минають. Пори року для них — лише зморшки на гладі вічно плинного потоку. Втім, все на світі рано чи пізно мусить скінчитися.
— Але зів’янення у Лоріені зовсім непомітне, — сказав Фродо. — Сила Володарки боронить його. Час здається там коротким, але який насичений він у Карас–Галадоні, де Галадріель зберігає Перстень ельфів!
— Поза межами Лоріену не слід казати таке — навіть мені, — перервав його Арагорн.
— Усі ці балачки зайві! Ти, Семе, просто неправильно лічив. Час минав однаково швидко як для нас, так і для ельфів. Старий місяць зник, новий народився та пішов убувати, поки ми відпочивали. А вчора знов народився молодик. Зима майже скінчилась. Час наближається до весни ненадійної надії…
Ніч минула тихо. З–за ріки більше не долинало ані звуку, ані поклику. Ті, хто спав, згорнувшись на дні човнів, відчули зміну погоди. Потеплішало, великі вологі хмари припливли з півдня, з далекого моря. Здавалося, що ріка, обтікаючи скелясті пороги, шумить голосніше та ближче. На гіллі дерев, похилених над човнами, повисли краплі.
День прийшов тихий та сумний. Неквапно розгортався блідий світанок, розливаючи тьмаве світло без тіней. Над рікою знявся туман, білою поволокою затяг землю; протилежний берег став зовсім невидимим.
— Взагалі я терпіти не можу туману, — сказав Сем, — але цей нам дуже до речі. Тепер, може, поталанить піти так, щоб ці трикляті гобліни нас не помітили.
— Добре, аби так сталося, — відізвався Арагорн. — Але якщо туман хоч трохи не розійдеться, нам буде кепсько: щоб пройти Сарн–Гебір та дістатися до Емін–Мейлу, треба додержуватись напрямку якомога точніше.
— Не бачу, навіщо нам лізти на пороги та взагалі пливти далі, — втрутився Боромир. — Якщо ми вже під Емін–Мейлом, можна покинути ці шкарлупки та рушити на південний захід. Перейдемо Ентулу, а там вже починаються наші землі.
— Якщо підемо до Мінас–Тіріту, зробимо саме так. Але ми ще не домовились. До того ж цей шлях може виявитися труднішим, ніж ти уявляєш. Долина Ентули пласка та багниста, — якщо йти пішки та з вантажем, туман стає смертельно небезпечною перешкодою. Я б не покидав човнів, поки це не стане конче потрібно. Ріка — не дорога, на ній хоча б не заблукаєш!
— Але східний берег захоплений Ворогом, — заперечив Боромир. — Навіть якщо ти пройдеш за Стовпи Аргонату та дістанешся живим до Кремінь–скелі, що далі? Перескочиш водоспади та приземлишся у болотах?
— Ні, просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу та знов пустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, — чи навмисне забув? — про Північні Сходи та високе сидіння Амон–Хину? Вони існують від часів великих королів! Отже, я хочу навідатись туди, перш ніж визначу свої плани. Може статися, що там якийсь знак підкаже нам рішення.
Боромир довго сперечався, але згодився, коли виявилось, що Фродо готовий іти за Арагорном, куди б той не пішов.
— У Мінас–Тіріті не заведено покидати друзів у скруті. А без мене ви не обійдетесь, якщо хочете досягти Кремінь–скелі. До цього високого острова дійду я з вами, але не далі. Звідти повернуся додому — один, якщо ніхто не захоче винагородити мене за труди, стати мені за товариша.
Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Арагорн з Леголасом відразу підуть берегом, а інші посторожать човни. Арагорн сподівався знайти стежку, якою можливо перетягти човни та в’юки на спокійну воду нижче, за порогами.
— Ельфійські човни, можливо, не потонуть, та тільки ми, скоріш за все, живими Сарн–Гебір не проминемо. Досі це нікому не вдавалося. А доріг тут нема — навіть за часів величі Гондору його володіння не простягались поза Емін–Мейл. Але десь на цьому березі має бути волок. Він точно не зруйнований: ще зовсім недавно, поки тут не з’явилися орки, люди часто плавали на легких човнах з Глухомані до Осгіліату.
187 
